Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

Поволі очі звикали до сліпучого світла. Тепер я вже бачив, що це каміння колись пройшло через людські руки: дві широкі вулиці, вимощені білими плитами, від них ліворуч і праворуч відходили тісні криві провулки, далі кругла площа — агора, а до неї прилягав, так би мовити, з демократичною безпосередністю, царський палац з подвійними колонами, з широкими кам’яними сходами, з вузькими й довгими сховищами.

Посеред містечка, там, де плити найдужче вичовгані людськими ногами, стояв вівтар Великої богині — в неї оголені, повні груди, передпліччя обвиті священними зміями.

І всюди малесенькі крамнички, робітні винарів, столярів, гончарів, олійників. Чудовий, добре захищений, дбайливо доглянутий мурашник, але мурахи покинули його тисячі років тому. В одній робітні якийсь майстер витесував із пронизаного безліччю прожилок каменя вазу — чудовий витвір мистецтва,— однак не встиг її довершити. Долото випало з рук майстра, і так і пролежало тисячі років біля недокінченого твору.

Вічні, зайві, марні питання — чому? куди? — постають знову й знову, отруюючи душу; ця недороблена ваза, об яку розбився, щойно злетівши радісно і впевнено, творчий порив митця, повнить тебе гіркотою.

Раптом на одному з каменів біля зруйнованого палацу виріс засмаглий на сонці пастушок з почорнілими колінами та з завитою в тюрбан торочкуватою хусткою на голові.

— Гей, куме, кумцю! — гукнув він.

Мені хотілося побути самому, і я вдав, що не чую.

Але пастушок в’їдливо засміявся:

— Е, ти прикидаєшся, що не чуєш! Гей, куме, маєш сигарету? Дай закурити, бо в мене тут, в цій пустелі, вже вуха попухли!

Він з таким почуттям протяг останні слова, що мені стало шкода його.

Сигарет у мене не було, і я витяг з кишені гроші. Але пастушок розсердився.

— Під три чорти гроші! — вигукнув він.— Що я з ними робитиму? Кажу ж тобі, вуха попухли, дай мені сигарету!

— Нема в мене,— з відчаєм сказав я.— Нема!

— Нема! — гнівно скрикнув пастушок і щосили гупнув у камінь гирлигою.— Нема! А що то в тебе в кишені, чого вона так видувається?

— Книжка, хустка, папір, олівець, ножичок,— відповів я, дістаючи все це по одному з кишені.— Хочеш, подарую тобі ножичок?

— Я маю. Всього потроху маю. І хліб, і сир, і ніж, і шило, і шкіру на чоботи, і флягу з водою. Все це я маю. Все! А от сигарет не маю. Це однаково, що нічого не мати! А що ти робиш у цих руїнах?

— Дивлюсь на старовину.

— І що ж ти тут зрозумів?

— Нічого!

— І я нічого. Вони померли, ми живемо. Ну, ходи здоровий!