— Ану ж, давай глянемо...— мовила вона знесилено.
— Пише, що як тільки повернеться, то впаде тобі в ноги й проситиме тебе, проситиме із сльозами на очах, щоб ти пішла з ним під вінець. Він більше не може витримати. Каже, хоче зробити тебе своєю дружиною, щоб ви вже ніколи не розлучалися...
І тоді по її кислому виду покотилися сльози. Ось вона, велика радість, ось він, порт, ось вона, мука всього її життя! Знайти нарешті спокій, лягти в чесне ліжко, досить уже!
Вона витерла сльози і сказала з благородною зверхністю:
— Добре, я згодна. Але напиши йому, будь ласка, що тут у селі не купиш фати, нехай привезе з Кастро. Хай привезе й дві білих свічки з рожевими стрічками. І цукерок, які там є кращі, з мигдалем. І хай візьме мені білий весільний наряд, шовкові шкарпетки та шовкові пантофлі. Простирадла ми маємо, напиши йому, нехай не бере. І ліжко маємо.
Мадам уже порядкувала, уже давала доручення своєму чоловікові. Від неї враз війнуло гідністю одруженої жінки.
— Я б хотіла дещо тобі запропонувати, щось серйозне,— сказала вона й затнулася, схвильована.
— Кажи, мадам Ортанс, я до твоїх послуг.
— Ти нам дуже подобаєшся, і мені, і Зорбасу, ти й щедрий, не осоромиш нас. Будеш нашим кумом?[40]
Я здригнувся. В нас, у батьківському домі, була колись служниця, баба Діамандо, років за шістдесят, стара діва. Напівбожевільна через свою цноту, нервова, зморшкувата, як родзинки, плоскогруда й вусата. Вона закохалася в Міцоса, сина бакалійника з нашого кварталу, брудного, вгодованого, голобородого селюка.
— Коли ти мене візьмеш? — запитувала вона його щонеділі.— Візьми мене! Як ти можеш витримувати? Я вже не можу!
— І я не можу,— відповідав хитрий синок бакалійника; він лестив їй, щоб мати її за постійного покупця.— Я теж не витримую, люба моя Діамандо, але почекай ще трохи. Почекай, поки в мене з’явиться борода...
Так минали роки, а баба Діамандо чекала. Нерви її заспокоювалися, головні болі слабшали, на гірко стиснутих нецілованих вустах почав з’являтися усміх. І одяг вона стала прати краще, і тарілок менше била, і страва в неї вже не підгорала.
— Будеш нашим кумом? — запитала вона в мене тайкома одного вечора.
— Буду, Діамандо,— відповів я, й до горла мені підступив гіркий клубок.
Це кумівство завдало мені великих мук, і саме тому, слухаючи тепер мадам Ортанс, я здригнувся.
— Буду,— сказав я,— це честь для мене, мадам Ортанс...
— Тоді називай мене кумою, коли ми наодинці...— попросила вона й усміхнулася з гідністю. Потім підвелася, розправила буклі, що звисали з її капелюшка, облизала губи і додала: — Добраніч, куме! Добраніч, а йому щасливого повернення...
Я дивився, як мадам віддаляється перевальцем, вигинаючи по-дівочому грайливо старечу талію, як підстрибує від радості, залишаючи своїми старими криво стоптаними чобітками вузенькі глибокі сліди в піску.
Не встигла вона проминути мис, як над берегом здійнялися несамовиті крики й голосіння.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса» автора Казандзакіс Н. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса“ на сторінці 76. Приємного читання.