Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

От би з нею зустрітися у проході тісному,

Та вже й не розминутися, не лишитись самому!

Бо хоч був би я й порубаний, ще й посічений поспіль,

Мої кості котилися б до коханої в постіль!

Мадам Ортанс мрійливо примружила очі і схвильовано слухала. Навіть стрічку з шиї зняла і, мовчки усміхаючись, м’яла її, давши волю своїм зморшкам. Відчувалося, що думки її радісні й щасливі, летять далеко-далеко в безкрає море.

Березень, свіжа трава, червоні, жовті, сині квіточки, чисті води, а на них ячали, паруючись, зграї білих і чорних лебедів: білі — то самки, чорні — самці з пурпуровими напіврозкритими дзьобами. Блискучі зелені мурени випливали на поверхню й спліталися з великими голубими зміями. Мадам Ортанс була знову чотирнадцятирічною, вона танцювала на східних килимах у Александрії, Бейруті, Смірні, Константинополі, а потім — на блискучому корабельному паркеті біля Кріта. Але в голові все переплуталося, вона нічого не могла пригадати як слід. Усе їй здавалося однаковим, груди її стирчали, береги шуміли.

І раптом, коли вона танцювала, море вкрили кораблі з золотими носами, з барвистими наметами на кормі, з шовковими прапорами. З кораблів сходили паші з золотими стоячими китицями на фесках, старі беї-залицяльники з дорогими дарунками в руках і їхні безвусі жалібні синочки. Сходили флотоводці в блискучих трикутних капелюхах і морячки з білосніжними комірами, у широких штанях, що тріпотіли на вітрі. Сходили молоді крітяни в голубих сукняних шароварах, жовтих чоботях, з чорними хустками на головах. Сходив позаду всіх і Зорбас, височенний, виснажений коханням, з великою обручкою на пальці й вінком з квітів лимона на сивому волоссі.

Сходили з кораблів усі чоловіки, яких вона знала в своєму багатоликому житті, жодного не бракувало, навіть того старого човняра, горбуна беззубого, який катав її одного разу по константинопольських водах, аж поки смерклося, й вони згубилися в темряві... Усі, всі сходили, а позад них безнастанно парувалися мурени, змії, лебеді.

Сходили чоловіки і злягалися з нею, всі великим клубком, як розпалені коханням змії напровесні, що сплітаються у снігу всі разом і сичать між камінням. А всередині того клубка сичала мадам Ортанс, гола, білосніжна, зарошена потом, з напіврозкритими вустами, з гострими зубками, непорушна, ненаситна, з тугими випнутими персами, чотирнадцятирічна, тридцятирічна, сорокарічна, шістдесятирічна...

Ніщо не загубилося і жоден коханець не помер: на її зів’ялих грудях тепер усі воскресали у всеозброєнні. Мадам Ортанс була немовби високим трищогловим фрегатом, і всі її коханці ось уже сорок п’ять років, як вона працює! — дерлися на нього і в трюми, і на борти, і по такелажу, а він плив, тисячі разів продірявлений, тисячі разів конопачений, прямуючи до далекого омріяного порту — до шлюбу.

А Зорбас прибирав тисячі облич — турецьких, французьких, вірменських, арабських, грецьких — і, обіймаючи мадам Ортанс, обіймав усю цю священну неосяжну процесію...

До старої сирени раптом дійшло, що я перестав читати, її видіння вмент пропало, вона підвела обважнілі повіки й розчаровано прошепотіла, жадібно облизуючи губи:

— Більше нічого не пише?

— А чого б іще хотіла мадам Ортанс? Хіба вона не бачить — увесь лист про неї одну. Ось подивись — аж чотири аркуші. Тут ще й серце є, ось, у куточку, Зорбас каже, що сам його намалював, своєю рукою. Поглянь, воно наскрізь пробите стрілою, тобто коханням. А внизу, глянь — двоє голубів цілуються, а на їхніх крилах малесенькими, такими, що ледве видно, літерами написано два імені червоним чорнилом, вони переплітаються: Ортанс — Зорбас.

Ніяких голубів і ніяких літер там не було, але очі нашої старої сирени мрійливо затуманились, і вона бачила те, чого жадала.

— Більше нічого? Більше нічого? — знову запитала вона невдоволено.

Все це були гарні, святі речі — крила, запашне перукарське мило, голуби,— але ж це тільки красиві слова, вітер, а практичний розум, розум жінки прагнув чогось іншого, відчутнішого, певнішого. Скільки разів за своє життя вона чула ці високопарні слова! А що з того? По стількох роках трудів залишилася самотньою на роздоріжжі.

— Більше нічого? — знову прошепотіла вона докірливо.— Більше нічого?

Вона дивилася мені в очі, як зацькована сарна. Я пожалів її:

— Пише й дещо інше, дуже, дуже важливе, мадам Ортанс, тому я залишив його на кінець.