Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

— Але звідки ти знаєш?

— Так було, кажу тобі, якби я був Адамом, то зробив би так само...

...Я ще тримав запашного Зорбасового листа з намальованим серцем, яке пронизала стріла, і заново переживав усі ті дні, що провів разом з ним, дні, наповнені людською суттю. Час, відколи я запізнав Зорбаса, набув нового присмаку: це вже була і не математична одноманітна послідовність подій, і не моє внутрішнє нерозв’язане філософське питання, це був теплий тонко просіяний пісок, і я відчував, як ніжно й лоскітливо сиплеться він між моїми пальцями.

— Аби ти був здоровий, Зорбасе,— прошепотів я.— Ти дав плоть, жадану теплу плоть моїм абстракціям, які тремтіли в мені від холоду. Коли тебе немає, я знову починаю мерзнути.

Я взяв папір, покликав одного робітника й відправив термінову телеграму: «Приїжджай негайно».

Субота, вечірня пора, перше березня. Я сидів, обпершись спиною на скелю біля самого моря, й писав. Сьогодні я побачив першу ластівку, мені стало радісно. Буддине закляття звільна виливалося на папір, боротьба з ним стала легшою, я не поспішав і був певен, що позбудуся моїх мук.

Аж раптом чую кроки по ріні, підводжу голову, бачу — вздовж берега мчить, мов прикрашений прапорами фрегат, розпашіла, задихана стара наша сирена.

Вигляд у неї був стурбований.

— Маєш лист? — гукнула вона тривожно.

— Маю,— розсміявся я й підвівся, щоб привітатися з нею.— Безліч вітань передає тобі, пише, що згадує тебе і вдень, і вночі, не може ні їсти, ні пити, не може спати, не витримує розлуки з тобою.

— Більш нічого не пише?

Мені стало жаль її, я дістав з кишені листа і вдав, ніби читаю. Стара сирена розкрила беззубого рота, примружила очі й заслухалась, важко дихаючи.

Я вдавав, що читаю, затинався, придивлявся, мовби не розбирав почерку: «Сьогодні заскочив я, хазяїне, в одну корчму пообідати. Дуже зголоднів. Аж раптом дивлюсь заходить дівчина, така гарна — справжня тобі русалка. Але ж боже мій, як вона схожа на мою Бубуліну! І одразу з моїх очей бризнули сльози, горло перехопило — не проковтнути їжу! Устав я, розплатився і вийшов. І від кохання в мене так потьмарився розум, хазяїне, що я, хто лише вряди-годи згадує святих, побіг до церкви святого Мінаса й поставив йому велику свічку. «Святий Мінасе,— помолився,— зроби так, щоб я отримав добрі вісті від мого коханого янгола. Зроби так, щоб наші крила з’єдналися якнайшвидше!»

— Хі-хі-хі! — засміялася мадам Ортанс і зашарілась.

— Чому пані сміється? — запитав я, урвавши читання, щоб звести дух і подумки сплести брехню далі.— Чому пані сміється? Ось мене аж плач бере.

— Якби ти знав... Якби ти знав...— крізь сміх видушила вона.

— Що?

— Крила, каже, безбожник. Так він називає ноги, коли ми залишаємося самі. Зроби так, каже, щоб наші крила з’єдналися... Хі-хі-хі!

— Але ж, люба пані, послухай далі. Тут просто голова йде обертом...

Я перегорнув сторінку і знову вдав, що читаю: «А оце сьогодні проходив повз перукарню, аж раптом перукар вихлюпнув надвір таз мильної води, і на вулиці так гарно запахло. Я знову згадав мою Бубуліну, і в мене з очей покотилися сльози. Я більше не можу, хазяїне, бути далеко від неї. Я збожеволію. Подумати тільки, я вже докотився до того, що став віршомазом,— позавчора, коли мені не спалося, я взяв і змайстрував пісеньку; прошу тебе, прочитай їй, нехай вона побачить, як я страждаю: