Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

Край села я зустрів поштаря, який саме збирався дмухнути в свій ріжок.

— Лист, хазяїне! — гукнув він, подаючи мені голубий конверт.

Я аж підскочив з радості, пізнавши дрібний старанний почерк. Швидко пройшовши селом, я дістався до оливкового гаю й нетерпляче розкрив конверт. Лист був короткий, писаний поспіхом, і я прочитав його одним духом:

«Ми дісталися до кордону Грузії, врятувалися від курдів. І, здається, я лише тепер знаю, що таке щастя. Лише тепер я це розумію, бо на собі пізнав прадавню хрестоматійну мудрість: щастя — це виконання свого обов’язку. І що важчий обов’язок, то більше щастя...

За кілька днів оці переслідувані, приречені на смерть грецькі душі прибудуть у Батум, а сьогодні я отримав телеграму:

«З’явилися перші пароплави!»

Тисячі оцих бувалих у бувальцях роботящих греків і їхніх широкозадих жінок разом з дітьми незабаром будуть пересаджені на землю Македонії та Фракії. Ми ввіллємо свіжу, буйну кров у жили Греції.

Я трохи притомився, та це дарма. Ми перемогли, учителю. До зустрічі!»

Сховавши листа, я радісно прискорив ходу — почувався щасливим. Я йшов і йшов крутою стежкою вгору, мнучи в пальцях волохату стеблинку розквітлого чебрецю. Наближався полудень. Моя тінь, геть чорна, стяглася в невеликий клаптик під ногами. У високості ширяв орел, його крила змахували так повільно, що здавались непорушними. Зачувши мене, з кущів випурхнула куріпка, розітнувши повітря металевим лопотінням.

Я був щасливий; почуття переповнювали мене, хотілося співати, та замість слів у мене вихоплювалися тільки нерозбірливі крики. «Що це з тобою? — насмішкувато запитував я самого себе.— Ти так дуже переживаєш за свого друга? Май розум! Тобі не соромно?» Але ж ніхто мені не відповідав, я все підіймався й підіймався стежкою, і мої почуття поступово холонули. Почулося дзеленчання, на скелях з’явилися чорні, брунатні й сірі кози, попереду них ішов, високо задерши голову, важкий цап. У повітрі запахло козиною.

— Гей, куме! Куди поспішаєш? За ким женешся?

На одній із скель виріс пастух. Він свистів, заклавши в рота пальці,— гукав мене.

— Діло маю! — відповів я, уперто видряпуючись угору.

— А почекай-но, попий молока, освіжися! — знову загукав пастух і попрямував до мене, стрибаючи з каменя на камінь.

— Я діло маю! — так само коротко відповів я, ніби боявся, що балачка розвіє мою радість.

— Що, ти не хочеш напитися в мене молока? — остовпів пастух.— Ну, то йди собі з богом.

Він заклав пальці в рота, свиснув на стадо і разом з козами зник між скелями.

Невдовзі я вибрався на вершину гори і заспокоївся, ніби ця вершина й була метою моїх зусиль.

Простягнувшись у тіні під скелею, я задивився на поле й море. Дихалось мені на повні груди, повітря пахло шавлією й чебрецем. Я встав, нарвав цілий оберемок шавлії і знову ліг, підмостивши її під голову; очі заплющувались від утоми.

Якоїсь миті думка моя полинула до високих засніжених плато, я спробував змалювати в уяві гурти людей і худоби, що поспішали на північ, а попереду них — мого друга, проводиря. Але картина швидко розпливлася — мене змагала непереборна соннота.