Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

Він примовк, хотів був випити, але передумав.

— Даруй мені, хазяїне, я селюк, слова в мене липнуть до зубів, як болото до ніг, не вмію я сплітати слова й говорити люб’язно, не вмію. Але ти мене розумієш.

Він осушив склянку й глянув на мене:

— Розумієш! — вигукнув, ніби раптом упав у гнів.— Розумієш, і це тебе доконає! Якби не розумів, то, мабуть, був би щасливий! Чого тобі бракує? Ти молодий, маєш гроші, маєш розум, міцний, гарний хлоп’яга, нічого тобі не бракує! Нічого тобі не бракує, бісів сину! Лише одного, як я вже казав — безумства! А якщо цього бракує, хазяїне...

Він похитав головою і знову замовк.

Ще трохи — і я б розплакався. Усе, що казав Зорбас, було правдою... В дитинстві мене переповнювали великі прагнення, надлюдські пристрасті, і на самоті я зітхав від того, що мені було тісно у світі. А потім, з бігом часу, я поволі ставав усе розважливішим, почав обмежувати себе, відділяти можливе від неможливого, людське від божественного, став міцно тримати свого паперового змія, щоб він не вирвався й не втік.

Велика зірка прокреслила небо і зникла. Зорбас сіпнувся і вражено витріщив очі, ніби вперше уздрів, як падає зірка.

— Бачив? — запитав він.

— Бачив.

Зненацька Зорбас високо витяг свою тонку кістляву шию, розправив груди й видав дикий розпачливий крик, а той страхітливий крик несподівано перетворився на слова турецької мови, і з глибин Зорбасового єства полився прадавній одноманітний спів, сповнений пристрасті й туги — пісня самотності. Розірвалося серце землі, розлилася з нього солодка східна отрута, роз’їдаючи в мені всі ниточки, що тримали в мені надію на майбутню зустріч:

Ікі кіклік бір тепенде отійор;

Отме де, кіклік, бенім дертім єтійор!

Аман! Аман!

Пустеля, безкраїй дрібний пісок, тремтить повітря, то рожеве, то блакитне, то золотаве, кров стугонить у скронях, з душі виривається божевільний крик, і вона радіє, що нікому на нього озватися. Пустеля... пустеля...

Мої очі налилися сльозами:

Заспівали дві куріпки на однім пригірку.

Ой, мовчіть, куріпки, мені й так на серці гірко!

Аман! Аман!

Зорбас замовк, різко стер з лоба піт і струснув його з руки. А потім знову похилив голову і втупився в землю.

— Що це за пісня? — запитав я по довгій мовчанці.