Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

Ми аж заходилися од сміху, борюкаючись по прибережному камінню, аж поки скотились обидва на дрібну рінь і заснули, обнявшись.

На світанку я встав і швидко подався вздовж берега до села. Серце моє танцювало. Не часто я відчував таку радість у своєму житті. Це була навіть не радість, а якийсь абсурдно піднесений, нічим не виправданий настрій. І не лише невиправданий, а й піднесений усупереч будь-якій логіці: я втратив усі свої гроші, робітників, канатну дорогу, вагонетки, причал, який ми збудували, щоб вантажити вугілля — тепер не було чого вантажити. Все втрачено.

І саме тепер до мене прийшло несподіване відчуття звільнення. Неначе я знайшов свободу під суворим, похмурим черепом Необхідності. Вона бавилася в тісному закутку, і я теж почав бавитися з нею.

Як цікаво випробовувати душу на витримку й гідність, коли в тебе все летить шкереберть! Коли здається, що якийсь велетенський всемогутній ворог — одні називають його богом, а інші дияволом — нападає на тебе, хоче повалити, а ти стоїш непохитно. Отак щоразу, коли внутрішньо ми виходимо переможцями, хоча зовні здаємося поверженими, мужня людина відчуває невимовну гордість і радість; зовнішє лихо перетворюється в найвище, найбільшою мукою добуте щастя.

Якось увечері Зорбас мені сказав:

— На одній укритій снігом македонській горі колись уночі здійнявся страшенний вітер. Він так шарпав маленьку хижку, де я сховався, наче хотів її завалити. Та вона в мене була міцно збита, тож я сидів самотній перед вогнищем, сміявся з вітру й дратував його, гукаючи: «Не вдерешся ти в мою хижу, не відчиню я тобі двері, не погасиш ти мого вогнища, не повалиш мене!»

Ці Зорбасові слова проросли відвагою в моїй душі; я зрозумів, як має людина поводитись і розмовляти з Необхідністю.

Я швидко йшов берегом і теж розмовляв з невидимим ворогом, і теж кричав: «Не вдерешся ти в мою душу, не відчиню я тобі дверей, не погасиш ти мого вогнища, не повалиш мене!»

Сонце ще не виткнулося з-за гори, суцільне полотнище моря й неба вигравало синіми, зеленими, рожевими, перламутровими барвами, удалині серед олив попрокидалося й заблищало дрібне співоче птаство.

Я йшов понад морем, щоб попрощатися з цим пустельним узбережжям, закарбувати його в пам’яті й забрати з собою його образ.

Чимало радощів зазнав я на цьому березі, життя з Зорбасом збагатило моє серце, а деякі його слова вгамували мій дух, дуже просто пояснюючи найскладніші проблеми, які терзали мене. Цей чоловік своїм непомильним інстинктом, своїм первісним орлиним поглядом вибирав найпевніші й найкоротші шляхи до вершини прагнень — туди, де прагнення здійснюються, а отже, зникають.

Мене обігнала компанія чоловіків і жінок з кошиками, повними пляшок і закуски, прямуючи в сади на гуляння з нагоди Першого травня. Дівочий голос, вихопившись, як водограй, завів пісню. Повз мене, задихаючись, пробігло мале дівча з тугими випнутими грудьми і видерлось на високий камінь, рятуючись від переслідувача,— за нею знався чорнобородий чолов’яга, блідий і роздратований.

— Спустися... Спустися...— благав він тремтячим голосом.

Однак розрум’яніле дівча піднесло руки, заклало їх за голову і, повільно погойдуючи розпашілим тілом, заспівало:

Чи ти любиш мене, чи ні, нащо це мені знати?

Хоч ходи за мною, хоч ні, я не буду питати!

— Спустися... Спустися...— то благально, то погрозливо гукав чорнобородий.

Аж раптом він підстрибнув, ухопив дівча за ногу й міцно стиснув, а воно, мовби тільки й чекало цього, як полегшення, враз розплакалося.

Я швидко пройшов повз них; усі ці пристрасті сповнювали моє серце гіркотою. Перед моїм зором спливла повна, напахчена стара сирена: пересичена коханням, вона простудилася одного вечора, земля розступилася і поглинула її. Розпухле й позеленіле тіло вже, напевне, лопнуло, з нього витекли всі соки, і до роботи взялися хробаки...

Я з жахом струснув головою. Земля іноді стає прозорою, і тоді ми помічаємо великого промисловця, Хробака, який день і ніч працює в своїх підземних робітнях. Але ми швидко відводимо погляд угору, бо людина здатна витримати що завгодно, окрім вигляду маленького білого хробачка.