Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

Він люто рвонувся до стовпа, спустив прапор, знову даючи знак; ченці, сховавшись за крижами мулів, почали хреститися, старшина чекала напружено, готова щодуху чкурнути.

— І Святого Духа! — видушив із себе ігумен і підібрав поли ряси.

Третя колода була велетенська; як тільки її пустили, розлігся страхітливий гуркіт.

— Лягайте на землю, нещасні! — утікаючи від стовпа, крикнув Зорбас.

Ченці попадали ниць, селяни юрбою сунули наосліп.

Соснова колода високо підскочила й знову помчала під канатом, викрешуючи іскри. Ми не встигли й роздивитись, як вона проскочила схил, потім узбережжя і гепнулась далеко в море, здійнявши хмару бризок та піни. Чимало стовпів хиталося, похилившись до землі.

— Це нічого! Це нічого! — в нестямі загорлав Зорбас.— Зараз машина відрегулюється! Вперед!

Він знову підняв прапор, хоч відчувалося, що це вже з відчаю, аби швидше з усім цим покінчити.

— І Пресвятої Діви Месниці...— пробелькотав з-за скелі ігумен.

Четверта колода ковзнула вниз. Пролунало жахливе «крак!», потім ще раз «крак!» і всі стовпи один по одному попадали, мов колода карт.

— Господи помилуй! Господи помилуй! — закричали робітники, селяни й ченці, кинувшись урозтіч.

Одна тріска встромилася в сідницю Дометіосу, інша мало не вибила око ігумену. Селяни зникли, тільки богородиця стояла струнко на камені зі списом у руці й суворим поглядом дивилась на людей, біля неї тремтів, настовбурчивши зелене пір’я, бідолашний папуга.

Ченці згребли богородицю в обійми, підвели Дометіоса — він скиглив від болю, половили мулів, осідлали їх і помчали геть. Робітник, який смажив на рожні ягня, з переляку забув про свій обов’язок, і м’ясо добряче підгоріло.

— Ягня ж перегорить на вугілля! — заволав Зорбас і побіг крутити рожен.

Я сів біля нього. Берег спорожнів, ми залишилися самі. Зорбас обернувся й глянув на мене невпевнено, ніби вагався... Не знав, як я сприйняв катастрофу і до чого ця подія призведе. Крутнувши ягня, він узяв ніж, одрізав шматок м’яса й покуштував, потім зняв ягня з вогню й поставив сторч.

— Лукум, хазяїне, лукум! Хочеш попробувати?

— То давай уже й вино, і хліб, їсти хочеться.

Зорбас пружно підхопився, прикотив до ягняти барильце, приніс велику пшеничну хлібину і дві склянки. Ми взяли ножі, відрізали собі по довгому шматку м’яса та по великому окрайцю хліба і з апетитом узялися їсти.

— Бачиш, яке смачне, хазяїне,— озвався Зорбас.— Тане в роті. Тут нема жирної паші, худобу пасуть на сухій траві, тому й м’ясо в неї просто чудове. Лише одного разу, пригадую, їв я таке смачне м’ясо. Це було в ті часи, знаєш, коли я вишив своїм волоссям храм Аї Софії і носив її як амулет... Давня ця історія!

— Розкажи!