Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

«Прощайся, прощайся назавжди,— думав я,— надивляйся на нього, більш ніколи твої очі не побачать Зорбаса!»

Я вже хотів був упасти на ці старечі груди й розплакатися, але посоромився, хотів розсміятися, щоб приховати своє зворушення, але не зміг — до горла мені підкотився тугий клубок.

Я дивився, як Зорбас витягує вгору свою тонку кістляву шию й мовчки п’є, дивився й думав, яка справді дивовижна таємниця це життя, як легко сходяться й розходяться люди, ніби гнане вітром осіннє листя, і як марно ти намагаєшся схопити, поглядом обличчя, тіло, жести дорогої тобі людини, бо вже за кілька років не зможеш пригадати кольору її очей — чи то вони сині, чи то вони чорні...

«Душа людська,— кричало все в мені,— мала б бути з твердої бронзи, із криці, а не з повітря!»

Зорбас пив, тримаючи свою велику голову прямо й непорушно. Здавалося, він прислухався серед ночі до чиєїсь ходи, що наближалася чи віддалялася, але ж вона чулася не де інде, як у глибинах його душі...

— Про що задумався, Зорбасе?

— Про що задумався, хазяїне? А ні про що. Ій-богу, ні про що. Нічого не думаю.

Він знову наповнив склянку й кинув:

— Твоє здоров’я, хазяїне!

Ми цокнулися. Обидва розуміли, що ця мука не може тривати довго. Ми мусили або розплакатись, або пуститись у танок, а потім напитись до смерті.

— Заграй, Зорбасе! — попрохав я.

— Для сандура, хазяїне,— я ж тобі казав — для сандура треба, щоб на серці було легко. Заграю я через місяць чи два, а може, і через два роки, звідки мені знати? І заспіваю тоді про те, як двоє людей розлучаються назавжди.

— Назавжди! — болісно скрикнув я.

Я вже вимовляв подумки це разюче непоправне слово, але не мав духу почути його, мовленим уголос. Мені стало страшно.

— Назавжди! — повторив Зорбас, над силу проковтнувши слину.— Назавжди. Оте все, що ти мені казав — ніби ми збудуємо монастир,— то те саме, що втішати хворого, який ось-ось віддасть богу душу... Я цього не приймаю! Не хочу цього! Що це? Хіба ми якась жінота, щоб нас утішали? Не треба нас утішати. Бо таки назавжди!

— А може, я ще й залишуся...— промовив я, вражений грубуватим Зорбасовим розчуленням.— Може, я ще й подамся з тобою. Адже я вільний!

Зорбас похитав головою:

— Ні, не вільний ти. Тільки й того, що ти прив’язаний довшою мотузкою, ніж інші люди. І через те, що вона в тебе довга, хазяїне, ти й бігаєш сюди-туди, і тобі здається, що ти вільний, але ж ти не рвеш її. А якщо не рвеш, то...

— Настане день, і я порву її! — рішуче сказав я, бо Зорбасові слова роз’ятрили в мені відкриту рану.

— Це важко, хазяїне, дуже важко. Для цього потрібне безумство! Безумство, чуєш? Бо треба все поставити на карту! А ти маєш розум, і він тебе й доконає. Розум — це крамар, він усьому веде рахунок, записує — стільки-то дав, стільки-то взяв, оце видатки, оце прибутки. Це, бачиш, такий собі розважливий господарник, він ніколи всього не ставить на карту, завжди щось тримає про всяк випадок. Не рве мотузки, ні! Міцно тримає її, шельма, в руках! Бо якщо вона вислизне — він пропав, пропав, бідолаха! Та коли не рвати мотузки, то скажи мені, який смак тоді має життя? Смак ромашки, ромашечки, а це тобі не ром, що перевертає світ!