Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

— Давня історія, хазяїне, що тут розказувати! Грецьке глупство!

— А все одно розкажи, мені цікаво!

— Ну, болгари, значить, оточили нас. А вже стемніло. Ми бачили, як вони навколо нас по схилах гори порозкладали багаття, б’ють у бубни й виють по-вовчому, щоб налякати нас. Їх було душ триста, а нас — двадцять вісім та капітан Рувас — хай бог його простить, якщо він помер, хоробрий був хлопець! — ватажок наш. «Гей, Зорбасе,— каже він мені,— а насади-но вівцю на рожен!» — «Смачніше буде, капітане,— кажу йому,— якщо запекти в землі».— «Ну, то роби, як знаєш, тільки швидше, ми вже голодні». Вирили ми яму, зарили вівцю в шкурі, зверху нагребли велику купу жару, подіставали хліб із торб і сидимо навколо, чекаємо. «Це вже, можливо, останній раз поїмо баранини,— каже капітан Рувас.— А чи хтось із вас боїться, хлопці?» Всі засміялися, мовляв, на таке й відповідати — ганьба. Відкоркували баклажки. «За твоє здоров’я, капітане! Легкої тобі кулі!» Випили раз, випили вдруге, відрили вівцю. Ех, ну що тобі сказати, хазяїне? Оце згадую, а в мене аж слина тече! Яка смакота! Мозок! Накинулись ми на м’ясо — за вуха не відтягти. А хлопці ж такі — кожен сам би уклав ту вівцю! «Смачнішого м’яса ніколи не їв! — каже капітан.— З нами бог!» І він теж випив, одним духом, хоч доти ніколи не пив. «Заспівайте, хлопці, про клефтів! — наказує.— Хай вони там виють, як вовки, а ми співатимемо, як люди. Ну, хоча б «Старого Дімоса».

Ми поспіхом прожували, ще раз добре промочили горло і грянули пісню, аж луна пішла проваллями:

Уже я, хлопці, постарів, життя прожив у клефтах...

І так легко стало на душі — не розказати. «Ба, це, мабуть, на щастя,— каже капітан.— Такий настрій! А подивись-но, Алексісе, на овечий хребет... Що там показує?» Обшкріб я ножичком хребет вівці, присунувся до вогню. «Не бачу могил, капітане, не бачу смерті. Схоже на те, що й цього разу вискочимо».—«Твої б слова та богові в вуха,— мовить хоробрий наш ватажок; він щойно одружився.— Треба дочекатися, поки син народиться, а там — що буде, те й буде!»

Зорбас одбатував чималий шмат м’яса зі спини.

— Смачна то була вівця,— додав він,— але й ця нічим їй не поступається. Їси і їсти хочеться!

— Наливай, Зорбасе! Наливай повні! І п’ємо до дна!

Ми цокнулись і випили. Чудове крітське вино, темне, мов заяча кров, п’єш його і тобі здається, що ти причащаєшся до крові цієї землі і стаєш могутнім. Тіло твоє повниться силою, а серце — добротою. Якщо був ти страхопудом — стаєш хоробрим, якщо був хоробрим — стаєш непереможним левом! Забуваєш буденні клопоти, тісно стає тобі у звичних межах, і ти зливаєшся воєдино з людьми, з тваринами і з богом.

— Ану ж, давай і ми подивимося, що нам віщує овечий хребет! — запропонував я.— Ну, починай ворожити, Зорбасе!

Він гарненько обгриз хребет, пошкріб його ножем, виставив на сонце й почав пильно розглядати.

— Все гаразд, хазяїне. Тисячу років проживемо. Залізні серця! — нарешті прорік він.

По цьому він нахилився до кістки й ще раз уважно оглянув її:

— Бачу дорогу, хазяїне. Далеку дорогу, а в кінці дороги великий-великий будинок, і в ньому багато-багато дверей. Це ціле місто, хазяїне, або монастир, де я буду швейцаром і займатимусь контрабандою, як ми й говорили.

— Давай вип’ємо, Зорбасе, і годі тобі пророкувати. Я тобі скажу, що то за будинок з багатьма дверима: то земля й могили. Ото і є кінець дороги. Твоє здоров’я, безбожнику!

— Твоє здоров’я, хазяїне! Доля, кажуть, сліпа, йде не знає куди, а на кого попаде, того називають щасливим. Під три чорти таке щастя! Нам воно ні до чого, хазяїне!

— Ні до чого, Зорбасе! Наливай!

Ми випили, обібрали вівцю. Світ ставав ніби легшим, море сміялося, земля хиталась, наче палуба корабля, дві чайки походжали по ріні й розмовляли, як люди.

Я підвівся й крикнув: