Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

— Слухай, Зорбасе, навчи мене танцювати!

Зорбас підхопився, обличчя його враз проясніло.

— Танок, хазяїне? Танок? — радісно вигукнув він.— Ходи!

— Вперед, Зорбасе, життя моє перевернулось! Давай!

— Спершу я навчу тебе зейбецького, дикого, розбійницького. Ми, комітадзіси, завжди танцювали його перед боєм.

Він зняв черевики, відкинув геть бузкові шкарпетки, роздягся до сорочки, але й вона його душила, то він зірвав і її. А потім наказав:

— Дивись на мої ноги, хазяїне! Будь уважний!

Він витяг одну ногу, легенько доторкнувся до землі, витяг другу, й вони раптом з дикою радістю замиготіли, мовби сплітаючись і розплітаючись. Земля загула.

Зорбас ухопив мене за плече:

— Ану ж, мій хлопчику, разом!

Ми пустилися в танок. Зорбас терпляче поправляв мене, серйозний і якийсь лагідний. Я посміливішав, відчуваючи, як у моїх важких ніг мовби виростають крила.

— Чудово, хлопче! — крикнув Зорбас і заплескав у долоні, задаючи мені ритм.— Чудово, молодчина! К бісовій матері папір і чорнило! Під три чорти блага й вигоду! Ех, коли вже й ти танцюєш і навчаєшся моєї мови, то що вже казати!

Він повідгортав босими ногами рінь, плеснув у долоні й гукнув:

— Хазяїне, маю багато чого сказати тобі, я нікого так не любив, як тебе, маю багато чого тобі сказати, тільки язик мій не може того висловити... Краще я тобі все те станцюю. Відійди набік, щоб я тебе не зачепив! Гей! Гоп! Гоп!

Він високо підстрибнув, розкинувши руки й ноги, мов крила, і враз стрімко шугонув на землю. На тлі моря й неба він здавався мені старим архангелом, який постав проти бога. Той Зорбасів танець був викликом, спротивом і бунтом, тим танцем Зорбас ніби кричав: «Ну що ти можеш мені зробити, Всемогутній? Нічого ти не можеш мені зробити, тільки знищити мене! Убий мене, я й вусом не поведу, я вирвав із себе злобу, я все тобі сказав, що хотів, я встиг станцювати, і більше я не маю в тобі потреби!»

Дивлячись, як танцює Зорбас, я вперше відчув, з якою демонічною впертістю бунтує людина проти своєї приземленості — цього прабатьківського прокляття. Мене вражало, який гнучкий і витривалий Зорбас, і який він гордий. Дужі й красиві удари Зорбасових ніг вимальовували на піску люциферівську історію людини.

Він зупинився. Поглянув на звалену купами канатну дорогу; сонце вже хилилося до заходу, подовшали тіні. Зорбас витріщив очі, ніби щось раптово пригадав, обернувся до мене й за звичкою прикрив рота долонею.

— Е-е, хазяїне! — вигукнув.— Ти бачив, як вона сипала іскрами, шельма?

Ми обидва вибухнули сміхом. Зорбас навалився на мене, згріб мене в обійми й почав цілувати.

— І ти теж смієшся? — кричав він з ніжністю в голосі.— Ти теж смієшся, хазяїне? Браво, хлоп’яго!