Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

Я намагався боротися зі сном, і щоб не заснути, розплющив очі. Навпроти мене на скелі, на самісінькому вершечку гори усівся ворон. Його чорно-сині крила виблискували під сонцем, і було добре видно червоний дзьоб. Це здалося мені поганим знаком, я жахнувся і, взявши камінь, пожбурив у птаха. Ворон ліниво, спокійно змахнув крилами.

Я знову заплющив очі, не маючи сили опиратися дрімоті, і враз, блискавично, заснув.

Проспав я, мабуть, лише декілька секунд, аж раптом скрикнув і підхопився на ноги: ворон усе ще махав крилами майже наді мною, поволі віддаляючись. Я присів на камінь, тремтячи всім тілом: дивний сон, як меч, як осяяння згори, розітнув мій мозок.

Мені приснилося, що я, один-однісінький, підіймаюся вгору афінською вулицею Гермеса. Ясний день, а на вулиці нікого, крамниці зачинені, мертва пустеля. І раптом, переходячи вулицю Капнікареа, я побачив мого друга. Блідий, задиханий, він біг услід за височенним чоловіком, який простував велетенськими кроками. Мій друг, одягнений у свою офіційну дипломатичну форму, помітив мене і здалеку гукнув уривчастим голосом:

«Агов, учителю! Як справи? Скільки літ, скільки зимі Приходь сьогодні ввечорі, поговоримо!»

«Куди?» — крикнув я щосили, ніби він був хтозна як далеко.

«На площу Омонію, ввечорі, о шостій. До кав’ярні «Райське джерело».

«Добре,— відповів я,— прийду».

«Ти тільки кажеш,— почувся в його голосі докір,— ти тільки кажеш, а не прийдеш».

«Я обов’язково прийду! — вигукнув я.— Дай мені свою руку!»

«Я дуже поспішаю».

«Чому поспішаєш? Дай мені руку!»

Він простяг руку, і раптом вона відірвалася від плеча, полетіла в повітрі й ухопилася за мою.

Я здригнувся від холодного потиску, скрикнув і враз прокинувся.

Вгорі, майже над моєю головою все ще махав крилами ворон, поволі віддаляючись. Губи мої гірко скривилися.

Обернувшись обличчям до сходу, я втупився поглядом у простір, ніби хотів зазирнути за край світу й подивитися, що там діється: я був певен, що мій друг потрапив у небезпеку. І я тричі гукнув його:

— Ставрідакісе! Ставрідакісе! Ставрідакісе!

Я немовби хотів додати йому духу. Але голос мій танув у повітрі за кілька сажнів від мене.

Я подався вниз — майже покотився з гори, прагнучи тілесною втомою заглушити душевну муку. Марно мій розум намагався загравати з таємничими передчуттями, яким інколи вдається пробитися в людську душу — мене проймав жах від якоїсь первісної, цілком тваринної, сильнішої від усякої логіки впевненості. Тої впевненості, яку мають, очевидно, деякі тварини — вівці чи миші — перед землетрусом. У мені прокинулася пралюдська душа, така, якою вона була тоді, коли ще не повністю відділилась від глини й відчувала істину безпосередньо, не спотворену крутійством розуму.

— Він у небезпеці... він у небезпеці...— шепотів я,— він помре... Можливо, він ще й не знає про це, але я знаю напевно.