Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

— Ми підемо по крітських селах,— сказав товстий Дометіос,— щоб віруючі могли поклонитися чудотворній іконі й пожертвувати те, на що надихне їх всемилостива... Назбираємо грошей, відновимо святий монастир...

— От кнури! — буркнув Зорбас.— Ще й на цьому зароблять!

І підійшов до ігумена:

— Отче-ігумене, все готово до освячення. Нехай пречиста діва благословить наше діло!

Сонце підбилося височенько, вітру не було, стало жарко. Ченці поставали навколо першого стовпа, на якому маяв грецький прапор, витерли рукавами піт з лобів і затягли молитву «на закладання дому»: «Господи, господи, утверди цю машину на міцному камені, і хай ні вітер, ні дощ не зрушить її...» Вони вмочали кропило в мідний дзбан і кропили стовп, канат, гаки, Зорбаса й мене, а потім селян, робітників і море.

Далі святі отці обережно, наче хвору жінку, підняли ікону й поставили на високий камінь біля папуги, а самі скупчились навколо неї, чекаючи урочистого відкриття дороги. По другий бік стовпа зайняла місце старшина. Зорбас опинився посередині, а я відійшов до моря.

Для початку вирішили спустити лише три колоди — бог любить трійцю. Але потім до них додали й четверту на знак вдячності богородиці.

Ченці, селяни й робітники почали хреститися, шепочучи:

— В ім’я господнє і пресвятої матері божої...

Зорбас підскочив до першого стовпа, сіпнув за шнур і спустив прапор. Це був сигнал для робітників, які чекали на горі. Всі враз відступили далі від стовпа й звернули погляди на вершину гори.

— Во ім’я Отця! — вигукнув ігумен.

Що тут скоїлось — неможливо описати: все сталося так блискавично, що ми ледве встигли відскочити геть. Вся канатна дорога розгойдалася, колода, яку робітники підвісили до каната, помчала з демонічною силою вниз, б’ючись об каміння й викрешуючи іскри, від неї відколювались великі тріски й розліталися на всі боки. За кілька секунд колода опинилася внизу, але вже у вигляді напівобгорілої головешки.

Зорбас глянув на мене, як побитий пес, ченці й селяни відсунулися ще далі, мули щосили засіпались на прив’язі. Товстий Дометіос упав ниць на землю.

— Змилуйся наді мною, господи! — перелякано шепотів він.

Зорбас підніс руку й мовив:

— Це нічого, так завжди буває з першою колодою. Зараз машина відрегулюється, дивіться!

Він підняв прапор, подав знак і відскочив від стовпа.

— І Сина! — знову заволав ігумен і голос його злегка затремтів.

Пустили другу колоду. Стовпи захиталися, колода розігналась, підстрибнула, як дельфін, і помчала просто на нас, але напівдорозі розлетілася на тріски.

— Сто чортів йому в ребра! — процідив Зорбас, кусаючи вуса.— Не той кут нахилу!