Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

— Якщо бог існує, то невже він не міг усе це передбачити і зробити його товстим, наростити йому сала, аби ми не мали клопоту? Що ти на це скажеш?

— Не вплутуй мене в це діло, кажу тобі. Роби, що хочеш, тільки не тягни.

— Найкраще було б, якби з усього цього вийшло якесь диво. Щоб ченці повірили, ніби сам бог зробився перукарем і побрив його, а потім убив, бо він напакостив у монастирі...

Зорбас знову пошкріб потилицю.

— Але ж яке диво? Яке диво? Ану ж, покажи, на що ти здатен, Зорбасе!

Щербатий місяць заходив, він уже торкнувся морського обрію, золотаво-червоний, мов розжарена мідь.

Мене змагала втома, і я ліг. А коли вдосвіта прокинувся, то побачив, що Зорбас сидить біля мене й готує каву. Обличчя його було біле як крейда, очі запалились і почервоніли від безсоння. Але м’ясисті цапині губи хитро посміхалися.

— Я не спав цілу ніч, хазяїне, мав роботу.

— Яку роботу, безбожнику?

— Я сотворив диво.

Він засміявся й приклав пальця до губів.

— Але не скажу! Ось коли завтра відкриватимемо канатну дорогу, прийдуть оті кнури святити її, тоді й почуєш про нове диво всемилостливої Богородиці Месниці!

Він налив кави в чашки й провадив далі.

— А знаєш, з мене був би добрий ігумен. Якби я заснував монастир, то б’юсь об заклад, що всі інші мусили б закритися. Я переманив би всю їхню клієнтуру. Тобі треба сліз? Одна мокра губка — і всі мої ікони плакатимуть. Тобі треба грому? То я приладнаю під «Тайною вечерею» таку собі машинку, яка гримітиме. Тобі треба привидів? Будь ласка, мої вірні ченці всю ніч походжатимуть, закутані в простирадла, по даху монастиря. А ще кожного року на свято її милості я готував би кульгавих, сліпих, паралітиків, які б ураз прозрівали та скакали до танцю...

— Не смійся, хазяїне! Мав я дядька, то він одного разу натрапив на мула, що вже мало не здихав,— його вигнали на пустир і покинули, щоб там простяг ноги. Дядько забрав його до себе і став щоранку ганяти на пашу, а ввечері повертав до себе додому. «Слухай, дядьку Хараламбісе,— питали селяни,— нащо тобі цей здохляк?» — «А він мені править за фабрику гною!» — відповідав дядько. Отак і мені монастир правив би за фабрику див.

Цей переддень Першотравня залишиться в моїй пам’яті на все життя. Канатна дорога була готова, стовпи, канат і гаки виблискували під вранішнім сонцем, на горі громадилися обрубані стовбури сосен, а робітники чекали, коли можна буде підвішувати їх до каната й спускати вниз.

На горі, на самому вершечку канатної дороги маяв великий грецький прапор, а ще один — над її кінцем, на березі. Біля буди Зорбас поставив барило вина, а один робітник крутив на рожні над вогнем жирне ягня — після освячення й відкриття запрошені вип’ють за добрі прибутки.

Зорбас виніс із буди й клітку з папугою і поставив її обережно на високий камінь біля першого стовпа.

— Я ніби бачу його господиню,— прошепотів він і, діставши з кишені арабських фісташок, нагодував папугу.

Одягнутий Зорбас був по-святковому: біла сорочка з розстебнутим коміром, сірий піджак, зелені штани й гарні туфлі на гумі; вуса його почали були біліти, то він підфарбував їх якимось мастилом.