Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

«Алексісе, звірю я тобі одне мудре слово. Ти ще малий і зараз не зрозумієш його, а як виростеш, тоді зрозумієш. Отож слухай, мій хлопчику: бога не можуть умістити ні сім сфер небесних, ні сім сфер земних, але його вміщає людське серце. Тому затям, Алексісе, хай тебе бог береже, затям: ніколи не завдавай рани людському серцю!»

Я мовчки слухав Зорбаса. Якби ж то і я міг не відкривати рота доти, доки невиразна ідея досягне своєї найвищої вершини — стане казкою! Але це під силу хіба що великому поетові або цілому народові по довгих віках німих зусиль.

Зорбас підвівся.

— Піду подивлюся,— сказав,— що там робить наш палій. Накину на нього якусь ряднину, щоб не застудився. Та й бритву візьму, пригодиться.

Він засміявся й додав:

— Коли люди будуть як люди, цей самий Захаріас займе місце поряд з Канарісом![51]

Взявши ковдру й бритву, Зорбас пішов берегом. Зійшов щербатий місяць, бліде, хворобливе світло огорнуло землю смутком.

Я залишився сам біля згаслого вогнища, виважуючи Зорбасові слова, сповнені глибокого змісту. В них чулися теплий дух землі і страждання людини. Ішли ті слова із самого серця й несли в собі його тепло. А мої слова були книжні, вони йшли з розуму, зрошені хіба що краплиною крові, і якщо й мали якусь цінність, то вся вона стосувалася лише тієї краплини крові.

Я лежав долілиць і перегортав теплий попіл, коли раптом з’явився Зорбас, якийсь розгублений, зсутулений.

— Хазяїне,— сказав він,— ти тільки не лякайся...

Я схопився на ноги.

— Чернець помер.

— Помер?!

— Я знайшов його на одній скелі, він лежав, освітлений місяцем. Я став перед ним на коліна й почав брити йому бороду й ту половину вуса, що залишилася. Брию, брию, а він ані руш, то я так захопився, що оббрив йому й чуба наголо. Набрив, мабуть, з півока волосся, скрутив його в клубок. Аж тут мене сміх розібрав. «Гей, синьйоре Захаріасе,— кричу йому й штовхаю,— вставай, поглянь на диво богородиці!» Та старий хоч би тобі поворухнувся. Я знову штовхнув його — і знову нічого! «Чи не врізав дуба бідолаха?» — думаю. Розстебнув на ньому рясу, розкрив груди, приклав руку до серця. Тук-тук? Тук-тук? Анічогісінько! Тиша. Двигун уже не працював.

Розповідаючи, Зорбас оговтався. На часину смерть приголомшила його, та він швидко взяв її за горло.

— Що ж нам тепер з ним робити, хазяїне? По-моєму, треба його спалити. Хлюпнеш гасу — від гасу й загинеш, чи не так сказано в Євангелії? Сам подумай: ряса в нього засмальцьована, а тепер ще й гасом просякла, то він спалахне, мов чучело Юди на великий четвер.

— Роби, як знаєш,— сказав я сердито.

Зорбас задумався.

— Ой, біда,— озвався він згодом.— Велика біда... Якщо його підпалити, ряса спалахне, мов смолоскип, а він же, бідолаха, худий, самі кістки та шкіра, не встигне перегоріти на попіл, не нажив він, сіромаха, жиру, щоб добре розгорітися...

Зорбас похилив голову й додав: