Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

— Він на твоїй совісті. Якщо його знайдуть ченці — приб’ють.

— Не знайдуть, будь спокійний, хазяїне. Я в таких справах трохи розуміюся. Завтра я його побрию, перевдягну, як людину, й посаджу на пароплав. Не потерпай, хазяїне, це все — раз плюнути... Добра юшка? Їж усмак людський хліб і не псуй собі крові.

Зорбас їв з апетитом, потім випив вина й витер вуса. Тепер він був у доброму гуморі, його потягло на розмову.

— Ти чув? Здох диявол, що сидів у ньому. Старий тепер порожній, геть порожній, бідолаха! Тепер і він став таким, як усі.

Зорбас на хвилину замислився, й раптом запитав:

— А чи не здається тобі, хазяїне, що той диявол був...

— Мабуть, що так,— відповів я.— Старим заволоділа думка спалити монастир, от він спалив і заспокоївся. Та думка йшла від бажання їсти м’ясо й пити вино, вона дозріла й стала другою натурою ченця. А інша натура, справжній Захаріас, не мала потреби ні в м’ясі, ні в вині. Цей Захаріас дозрівав у постах.

Зорбас довго обмізковував мої слова.

— Ну, що ж, здається, ти маєш рацію, хазяїне,— зітхнув він.— Мабуть, і в мені сидить щонайменше з п’ять дияволів!

— Не бійся, Зорбасе, всі ми їх маємо. І що більше їх маємо, то краще. Аби тільки всі йшли до однієї мети, хоч і різними шляхами.

Ці слова розхвилювали Зорбаса. Він сперся підборіддям на коліна й замислився.

— А до якої мети? — нарешті запитав він, підвівши очі.

— Хіба я знаю? Це надто складне питання, щоб я міг тобі відповісти.

— А ти скажи просто, щоб я зрозумів. Досі я дозволяв своїм дияволам робити все, що вони хочуть, вибирати той шлях, який їм до вподоби, тому одні називали мене нечесним, інші — чесним, одні — чокнутим, інші — премудрим Соломоном. А я — все це разом, навіть більше, справжній вінегрет. То просвіти ж мене, коли твоя ласка,— яка мета?

— Бачиш, Зорбасе, може, я й помиляюся, але мені здається, що люди є трьох сортів. Найперш це ті, котрі ставлять собі за мету прожити, як вони кажуть, своє життя: їсти, пити, кохатися, розбагатіти, прославитись... Потім ідуть ті, які ставлять собі за мету не власне життя, а життя всіх людей; вони усвідомлюють, що всі люди є одне ціле, і намагаються просвіщати, вчити любові, чинити якомога більше добра всім людям. І нарешті йдуть ті, які ставлять собі за мету жити життям всесвіту; ці вважають, що всі ми — і люди, і тварини, і рослини, і зірки — є одна й та сама сутність, що веде одну й ту саму страшну боротьбу. Яку боротьбу? Щоб матерія стала духом.

Зорбас пошкріб потилицю:

— Твердолобий я. Поки розкумекаю... Ех, якби ти, хазяїне, оте все, що сказав, міг мені пояснити в танку!

Я розчаровано скривився. Пояснити всі ці карколомні думки в танку!

— Або якби ти, хазяїне, міг усе це розповісти мені, наче казку. Як Хусейн-ага. Це був старий турок, наш сусіда, дуже старий і дуже бідний, не мав ні жінки, ні дітей, жив сам-один. Одяг на ньому був протертий, аж світився, але чистий; старий сам собі і прав, і варив, і прибирав, а вечорами приходив до нас, сідав у дворі з моєю бабою та іншими старими сусідками й плів шкарпетки.

Так ось той Хусейн-ага був святий чоловік; одного разу він посадив мене собі на коліна, поклав мені на голову свою руку, ніби благословляв мене, і сказав: