Розділ «Оповідання та новели»

— Це і є голос міста, — відповів я, глибокодумно хитаючи головою.

Як Джон Гопкінс зажив повного життя[315]

Переклад М. Рябової

Кажуть, що людина тільки тоді має право сказати, що жила повним життям, коли вона зазнала і бідності, й кохання, і боротьби; а справедливо це, чи ні нехай судять охочі забиратися в нетрі філософії. Отже, в цих трьох моментах полягає все, чого треба зазнати в житті. Поверховий мислитель додасть ще багатство. Але це неправильно. Бо коли бідняк випадково находить за підбивкою свого жилета двадцятип’ятицентову монету, що давно колись заскочила туди крізь дірку в кишені, він так глибоко відчуває радощі життя, як ніякому мільйонерові й не снилося.

Очевидно, та розумна сила, що керує життям, вважає за благо для людини перепускати її через ці три іспити, і ніхто не може прожити, не перейшовши ні через один із них. На селі це не має, такого значення: бідність там не так гостро відчувається, кохання там спокійне, а боротьба обмежується суперечками за межу та сусідську курку. А от щодо міста, то наш афоризм звучить правдиво і сильно; там, наприклад, один чоловік, на ймення Джон Гопкінс, пройшов через усі три іспити за надзвичайно короткий час.

Квартира Джона Гопкінса була як тисячі інших квартир. На одному вікні стояли якісь квіти; на другому — сидів покусаний блохами тер’єр, роздумуючи, чи настане коли-небудь для нього день визволення.

Сам Джон Гопкінс був як тисячі інших людей. Він працював за двадцять доларів на тиждень у цегляному дев’ятиповерховому будинку, на якому красувалося багато всяких вивісок; тут були і “Страхове товариство”, і “Підойми Бакла”, і “Мозольний оператор”, і “Позичкова каса”, і “Продаж блоків”, і “Чищу боа”, і “Гарантую вивчення вальсу за п’ять лекцій”, і “Штучні органи”. А в якій саме з цих галузей подвизався містер Гопкінс, діло не наше.

Місіс Гопкінс була як тисячі інших жінок. Мала золоті зуби, вела сидяче життя, любила в неділю побродити вулицями, була ласа до делікатесів гастрономічних крамниць замість готувати їх вдома, мала шалену пристрасть до розпродажів по універсальних магазинах, страждала від вищості над нею дами, що жила на третьому поверсі в квартирі вікнами на вулицю, носила справжні страусеві пера і на табличці над дзвінком мала два імені. Вона могла цілими годинами просиджувати, приліпившись до підвіконня, завжди вміла уникнути агента, що збирає гроші за взяті на виплат речі, невтомно розвивала слуховий апарат своєї безвідмовної служниці; одне слово, всі атрибути нью-йоркської жительки були її атрибутами.

Ще кілька слів — і почнеться оповідання.

У великому місті з вами щохвилини трапляються несподівані й важливі події. Ви завертаєте за ріг вулиці і раптом штрикаєте кінчиком парасолі в око своєму давньому приятелеві. Ви виходите прогулятися парком й зірвати кілька гвоздик, трах — на вас нападають бандити, вас везуть у кареті швидкої допомоги до шпиталю, і ви женитесь на вашій доглядачці; потім ви берете розлучення, страшенно бідуєте й раптом одружуєтесь з багатою спадкоємицею, викупляєте в пралі свою білизну, розплачуєтеся з клубними боргами — і все це як оком мигнути. Або ви йдете вулицею і раптом хтось манить вас пальчиком, коло вас падає носова хустинка; або на вас падає цегла, рветься линва в ліфті, лопається ваш банк; а то ще вам несподівано завдає прикростей ваша дружина або ресторанний обід; одне слово, доля грається вами і кидає вас в усі боки як той корок у пляшці вина, відіткнутій лакеєм, якому не дали на чай. Місто — це пустун-хлопчисько, а ви червона фарба на його іграшці, і він вас лиже, поки не злиже.

Джон Гопкінс, цупко пообідавши, сидів у своїй тісній, як рукавичка, квартирці вікнами на вулицю. Сидів він на твердому, як камінь, дивані і дивився з задоволенням на прибиту до стіни картину “Буря” з серії “Мистецтво народові”. Місіс Гопкінс мляво говорила щось про кухонні пахощі, що доносились з сусідньої квартири. Покусаний блохами тер’єр дивився з огидою на Гопкінса, виставивши свої людиноненависні ікла.

Тут не було ні бідності, ні кохання, ні боротьби; але навіть і до таких висохлих стовбурів можна прищепити відросток повного життя.

Джон Гопкінс силкувався вкинути родзинку в прісне тісто свого існування.

— На службі в нас поставили новий ліфт,— сказав він, — а патрон зголив свої баки.

— Та невже! — вигукнула місіс Гопкінс.

— А містер Віплз,— говорив далі Джон,— прийшов сьогодні в новому весняному костюмі. Мені дуже подобається. Такий сірий з... — він спинився раптом, охоплений якимсь бажанням.— Я піду куплю на розі сигару, — заявив він.

Джон Гопкінс надів капелюх і рушив по затхлих коридорах та сходах свого дому.

Був теплий вечір. На вулиці стояв веселий гомін безжурних дітей, в якому завжди є якийсь особливий таємний ритм. Дорослі сиділи коло порогів своїх домівок та балакали, ліниво попахкуючи з люльок. І як це не парадоксально, а пожежні драбини давали притулок закоханим парочкам, що йшли туди не рятуватися від полум’я, що охопило їх, а навпаки, роздмухувати його.

Тютюнова крамничка, до якої попростував Джон Гопкінс, належала одному чоловікові на прізвище Фрешмейєр, що дивився на світ, як на безплідну пустелю.

Гопкінс, якого в крамничці не знали, увійшов і жартівливо сказав: