Розділ «Оповідання та новели»

У “Великого Джима” Доуерті була дружина, але її мініатюри він у петельці не носив. У нього було своє домашнє огнище на одній з тих темнокам’яних, перерізаних трамвайними рейками, вулиць у західній частині міста, що так нагадують недавно розкопані вулиці Помпеї[324].

До цього свого огнища містер Доуерті повертався щодня, коли наступала та пізня година, коли вже не можна було сподіватися ніяких спортивних розваг. У цей час єдина мешканка його гарему вже відходила в царство снів, пташка мовчала, і містерові Доуерті теж лишалось тільки спати. “Великий Джим” завжди вставав о дванадцятій, перед самим сніданком, і зараз же вирушав на rendes-vous[325] з своєю компанією.

Невиразна свідомість того, що на світі існує місіс Доуерті, в нього була завжди, і, якби хтось здумав обвинувачувати його в тім, що спокійна, гарненька, весела жіночка, що щодня сидить проти нього коло столу — його дружина, він не став би заперечувати. Справді, він навіть досить добре пам’ятав, що от уже майже чотири роки, як вони одружені. Повертаючись щовечора о сьомій додому, він був певний, що йому подадуть смачний обід. За обідом вона часто розповідала йому про втішні штуки, що витинає її канарка Спот, і про біляву леді, що живе через вулицю. І “Великий Джим” часом навіть слухав, що вона йому оповідає.

Вона часом ходила на денні спектаклі. Крім того, в неї був грамофон з шістьма десятками пластинок. А раз, коли якимсь вітром занесло до них дядька Емоса з верхніх штатів, вона ходила з ним до Еденського музею. Далебі, всяка б жінка була рада мати стільки розваг.

Одного дня містер Доуерті, як завжди, зараз же після сніданку, надів капелюха і попростував до дверей. Він уже взявся був за ручку, як раптом почув жінчин голос.

— Джиме, — твердо сказала вона, — я хочу, щоб ти запросив мене сьогодні куди-небудь пообідати. От уже три роки, як ти нікуди зі мною не ходив.

“Великий Джим” остовпів з дива. Ніколи ще вона не зверталась до нього з таким проханням. Це мало принадність новизни. А який же спортсмен не любить її.

— Гаразд, — сказав він. — Тільки коли я прийду о сьомій, будь готова. І щоб не було цих “почекай хвилинку”, себто годину або дві. Чуєш, Делі?

— Я буду готова, — спокійно відповіла дружина.

Рівно о сьомій, вона сходила по кам’яних східцях на вулицю, що нагадувала Помпею. На ній була вечірня сукня з матерії, яку могли виткати лише павуки, а викрасив її, очевидно, вечірній присмерк. На плечі було накинуте легке пальто з багатьма чарівно-непотрібними пелеринками і принаднонекорисними стрічками. Гарне пір’ячко — гарна й пташечка; ця приказка повинна звучати, як закид для тих чоловіків, що відмовляються давати свій заробіток для удосконалення промисловості, що обробляє страусове пір’я.

“Великий Джим” Доуерті був збитий з пантелику. Поруч себе він бачив якусь незнайому істоту. Він пригадував те скромне пір’я, що його звичайно носила ця райська пташка в своїй клітці, і це нове бентежило його. Зараз, правда, вона нагадувала йому ту саму Делію Каллен, з якою він одружився чотири роки тому. І якось соромливо і трохи незграбно ступав він праворуч неї.

— По обіді я проведу тебе додому, Делі, — сказав містер Доуерті, — а сам піду з хлопцями до Зельцера. Можеш сьогодні гульнути, Делі. Я вчора виграв на Анаконді. Так що можеш замовляти все, що хочеш.

Містер Доуерті збирався пообідати з своєю незвичайною компаньйонкою скромно і непомітно. Догоджувати дружині в його колі вважалося за непрощенну легкодухість. Якщо хто-небудь з його товаришів з треку, більярду або тоталізатора і мав дружину, то ніколи не скаржився на це привселюдно. Тут недалеко від широкого, залитого ярким світлом проспекту, на бічних вулицях було чимало скромних ресторанів, і до одного з них він збирався повести дружину, щоб усе було, як кажуть, тишком-нишком.

Але дорогою містер Доуерті передумав. Він увесь час крадькома скидав оком на свою привабливу супутницю і прийшов до висновку, що вона не яка-небудь шкапа. Тоді він вирішив попарадувати з нею перед кафе Зельцера, де в цей час звичайно збиралися його приятелі-спортсмени, щоб полупати очима на прохожих. Так, обідати він поведе її до Гуілі, найшикарнішого ресторану на весь район.

У Зельцера, як завжди, на своєму посту вже сиділа ціла компанія чисто виголених джентльменів, і, коли містер Доуерті й його перетворена Делія проходили мимо, вони витріщились на них з неймовірним здивуванням і раптом зняли капелюхи — річ так само незвичайна, як і те, що їм сьогодні підніс “Великий Джим”. На безстрасному обличчі цього останнього промайнуло щось подібне до тріумфу, — якийсь ледве помітний порух, що нагадував трохи той, що з’являвся у “Великого Джима”, коли він бачив у себе на руках гарну карту.

У Гуілі панувала жвавість. Електричне світло було ярке, яким воно й повинно бути. Скатерки, серветки, посуд і квіти теж похвально виконували свої обов’язки. Публіки було багато, всі були гарно вдягнені і веселі.

Офіціант, без особливої рабської упадливості, провів “Великого Джима” та його дружину до одного з столиків.

— Вибирай з цього меню все, що хочеш, Делі,— сказав “Великий Джим”. — Сьогодні твоє свято. А ми, здається, й справді засиділися на домашніх харчах.

Дружина “Великого Джима” замовила обід. Він уже дивився на неї з пошаною. Вона відзначила й трюфелі, а він і не підозрював, що вона знає, що це таке. Вино вона теж вибрала відповідне і якраз таке, як він любить. Тепер він дивився на неї не без захоплення.

Вона ж уся сяяла тим невинним захватом, що дає жінці вдоволене почуття самоповаги. Вона з піднесенням і радістю оповідала йому про всяку всячину, і поступово на її прозоро-блідих від затворницького життя лицях з’явився ніжний рум’янець. “Великий Джим” оглянув зал і найшов, що там не було жінки, гарнішої за неї. І коли він згадав про те, що цілих три роки продержав її замкнуту в чотирьох стінах і не чув від неї жодної скарги, він аж зашарівся від сорому, бо його credo гравця було завжди грати чесно.