Розділ «Оповідання та новели»

— Дозвольте мені, якщо це не буде нескромно, спитати вас про одну річ, — сказав я. — От ви бачите Нью-Йорк у гомінкі години. Ви, як і ваші товариші полісмени, охороняєте акустику міста. Значить, ви повинні розуміти його громадську мову. Вночі, під час своїх самотніх обходів, ви, мабуть, чуєте її. Що ви виловлюєте серед шуму і гомону? Що каже вам місто?

— Нічого воно мені не каже, друже мій, — відказав поліцай, вертячи своєю палицею. — Накази я дістаю від начальства. Слухайте, ви, здається, порядна людина. Постійте тут за мене та не пропустіть як-небудь доглядача.

І поліцай розтанув у темряві бокової вулиці. Хвилин через десять він повернувся.

— Вийшла заміж у вівторок, — похмуро мовив він. — Ви ж знаєте, які вони всі. Вона приходила сюди на ріг щодня, о дев’ятій увечері, щоб... щоб поздоровкатися. І я вже завжди теж успособлявся, щоб стояти на цьому посту... Ви, здається, про щось питали мене... здається, що нового в місті? Відкрито один чи два сади на даху. Кварталів за дванадцять звідси.

Я перейшов через трамвайні рейки й попростував уздовж огорожі темного парку.

На вежі, під владою всіх вітрів, велична, героїчна, стояла позолочена Діана[308], виблискуючи в ясному світлі своєї небесної одноіменниці. Мені назустріч стрімголов мчав кудись мій знайомий кудлатий поет, творячи на бігу дактилем і спандеєм. Я спинив його.

— Біль, — сказав я (в журналах він — Клеон), — поможи мені. Я хочу знати, що говорить місто. Бачиш, це незвичайне завдання. Звичайно, коли хочеш що-небудь вияснити, треба тільки зібрати погляди на цю справу таких осіб, як Генрі Клюз[309], Джон Сюлліван[310], Едвін Маркгем[311], Мей Ірвінг[312] та Чарлз Шваб[313], і все буде ясно. Але тут справа стоїть інакше. Тут потрібна широка поетична, містична вокалізація душі міста. І якраз ти можеш мені в цім допомогти. Декілька років тому хтось, побувавши на Ніагарі, визначив основну висоту її тону. Це — нота, на два фути нижча за найнижче “до” на фортепіано. Звичайно, Нью-Йорк визначити одною нотою неможливо, але як ти думаєш, що він міг би сказати, якби вмів говорити? Це повинно бути щось могутнє, гучне. Щоб уявити собі це, треба взяти страшенну гуркотняву міста вдень, його сміх і музику вночі, урочисті звуки голосу доктора Паркгарста[314], галас на товчку, плач і глухе ремство коліс кебів, крики газетників, дзюркіт фонтанів по садах на даху, крикливість фруктівників та обкладинок на “Журналі для всіх”, шепіт закоханих у парку, — все де повинно звучати в твоєму “голосі міста”, але не скомбіноване, а злите. З усього цього треба зробити есенцію, з есенції — екстракт, екстракт звуковий. Одна крапля його дасть нам те, чого ми шукаємо.

— Ти пам’ятаєш, — з легким смішком спитав поет, — ту дівчину з Каліфорнії, що ми з нею познайомилися в студії Стайверса на тім тижні? Я оце якраз іду до неї. Знаєш, вона вивчила мою поему “Дань весни” слово в слово. По-моєму, вона, — це найцікавіше, що є зараз у місті. Слухай, як сидить оцей триклятий галстук? Я пом’яв аж чотири, перше ніж як слід зав’язав цей.

— Ну, а як же буде з голосом? — спитав я.

— О, вона не співає, — сказав Клеон. — Але якби ти тільки чув, як вона декламує мою поему “Ангел прибережного вітру”.

Я пішов від нього. На розі я наскочив на хлопця-газетника, що розмахував рожевими пророчими листками, які перегнали події на дві революції.

— Слухай, синку, — сказав я, вдаючи, що шукаю в кишені монету, — чи не здається тобі, що місто щось говорить? От щодня трапляється багато поганого й гарного, багато всяких чудних речей, — що про це все сказало б місто, якби воно могло говорити?

— Що ви глузуєте з мене? — сказав хлопчик. — Яку вам газету? Мені зараз ніколи. Сьогодні народження Мег, і мені треба заробити тридцять центів, щоб купити їй подарунок.

Ніхто не міг мені сказати, що говорить місто. Я купив газету і кинув її з усіма її неоголошеними договорами, вигаданими вбивствами і небувалими битвами в скриньку для сміття.

Я знов пішов до парку і сів у тіні, ховаючись від місячного світла. Я все думав і думав, і ніяк не міг додуматися, чому ніхто не відповів на моє запитання.

І раптом, як світло нерухомої зірки, відповідь прийшла до мене.

Я схопився й побіг, і біг я так швидко, як повинні бігти всі подібні до мене резонери. Я біг назад, туди, звідки прийшов. Тепер я мав відповідь і, біжучи, міцно тримав її в своїх грудях, боячись, щоб хто-небудь не спинив мене й не відібрав її в мене.

Аврелія все ще сиділа на східцях. Місяць стояв тепер високо, а плющ здавався зовсім чорним. Я сів поруч неї, і ми дивилися, як маленька хмаринка набігла на мить на місяць, зблідла й розтанула.

І раптом, о диво з див і незрівнянне блаженство! — руки наші зіткнулися, пальці переплелись і більше не розходилися. Через півгодини Аврелія сказала мені, усміхаючись своєю чудовою усмішкою:

— Знаєте, ви не промовили жодного слова, відколи прийшли.