Розділ «Коловороти долі Вільяма Сідні Портера»

Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели

долі Вільяма Сідні Портера

Історія життя цієї людини сповнена таких трагічних моментів, яких не зустрінеш у жодному з його оповідань.

Е. Синклер

Вільям Сідні Портер — всесвітньо відомий майстер короткого оповідання — увійшов в історію світової літератури під псевдонімом О.Генрі. Колеги по письменницькому ремеслу називали його “великим розрадником”, а літературні критики — “каліфом Багдада над підземкою””[1], “американським Мопассаном”, “американським Кіплінгом”, "американським Чеховим”[2].

Сам письменник не любив розповідати про своє життя, уникав контактів із репортерами і майже не спілкувався з іншими літераторами. В одному з нечисленних інтерв’ю, опублікованому в “Нью-Йорк санді таймз” 4 квітня 1909 року, О.Генрі заявив, що його життя було небагатим на пригоди і випробування, тож усі домисли стосовно того, що події, описані в оповіданнях, нібито ґрунтуються на його власному життєвому досвіді, він назвав абсолютно безпідставними. Це твердження новеліста, який на той час переживав пік популярності, нагадує своєрідну містифікацію. Біля її витоків стояла реальна життєва історія Вільяма Сідні Портера, в якій мали місце настільки драматичні перипетії, що він волів би взагалі стерти їх зі своєї пам’яті, а тому й приховував від шанувальників свого таланту як страшну і ганебну таємницю.

Знайомство з оповіданнями О.Генрі, більшість з яких сповнена іскрометного гумору, життєвого оптимізму і щирої доброзичливості, формує у свідомості читачів досить специфічний образ автора-оповідача — такого собі безшабашного, веселого й іронічного балагура, улюбленця фортуни, котрий з легкістю, неначе граючи, безтурботно крокує дорогами життя. Втім, такий образ мало в чому схожий на справжнього Вільяма Сідні Портера, портрет якого вимальовується зі спогадів його сучасників і літературних біографій, автори яких, спираючись на достеменно відомі факти і напівлегендарні відомості, крок за кроком відтворювали його нелегкий життєвий шлях.

Живий інтерес до всього, що відбувалося навкруги, поєднувався в його характері зі своєрідною відстороненістю, яка зумовлювалась замкненою стриманістю та сором’язливістю провінціала. Схильність до авантюризму й готовність на рішучі вчинки сусідили в ньому з природною м’якістю натури та, зумовленою аналітичним розумом, повсякчасною налаштованістю на філософські роздуми. Блискуча дотепність, тонка іронія, віртуозна гра словами, що яскравим різнобарвним орнаментом вплітаються у навдивовижу життєподібну тканину його описів і майже натуралістичних замальовок, створюють ефект переконливої впізнаваності зображуваного. Світ новелістики О.Генрі постає в уяві читача водночас і до болю знайомим, й інтригуюче цікавим. При цьому вражаюча ексцентричність несподіваних розв’язок, поєднуючись із доброзичливим ставленням автора до людини, формує зворушливий романтичний міф про маленького американця — такий собі тендітний промінчик хисткої надії у сірих присмерках повсякденної буденності.

Вільям Сідні Портер народився 11 вересня 1862 року в маленькому квакерському селищі Сент-Коммюніті неподалік від південного містечка Грінсборо, що в штаті Північна Кароліна. У жилах майбутнього письменника змішалася кров амбіційних англійських аристократів і енергійних, діловитих янкі. Його дід по материнській лінії — освічений квакер Вільям Свейм — був рабовласником, але щиро симпатизував аболіціоністам і підтримував ідею звільнення рабів. Наділений неабияким літературним хистом, він з 1827 по 1835 рік був головним редактором популярної серед городян міської газети “Грінсборо петріот”, для якої писав не лише передовиці, а й гострі політичні репортажі та сповнені грубуватого гумору скетчі на злобу дня. Його донька Мері Джейн, мати майбутнього письменника О.Генрі, яка здобула доволі пристойну для тих часів освіту — закінчила жіночий коледж у Грінсборо, добре розумілася на літературі й мистецтві. Від батька вона успадкувала не лише живий інтерес до журналістики, але й блискуче почуття гумору та мистецький талант: писала вірші й гарно малювала. Померла Мері Джейн у молодому віці від туберкульозу, залишивши трьох маленьких синів — п’ятирічного Шелла, трирічного Вілла і немовля Девіда, який невдовзі помер. Трагедії, що спіткали Вілла в ранньому дитинстві, наклали відбиток на його характер і вдачу: свій біль і прикрість від невдач він завжди намагався приховувати від оточуючих, долаючи біди і негаразди самотужки.

Його дід по батьківській лінії — Сідні Портер — був типовим янкі, вихідцем із Коннектикута. У 1823 році він перебрався до Грінсборо, де одружився з місцевою аристократкою Руфі Ворд. Саме вона — сильна, незламна, вольова і владна жінка, на плечі якої після смерті чоловіка ліг тягар боргів і турбота про сімох дітей, — згодом взяла на себе й відповідальність за виховання онуків.

Батько Вільяма — Олджернон Сідні Портер — мав медичну освіту і тривалий час був шанованою в місті людиною. Мешканці Грінсборо любили його за добру вдачу і вкрай співчутливе ставлення до пацієнтів. Неграм і біднякам він надавав медичну допомогу безкоштовно, але його добропорядністю й людяністю, на жаль, часто зловживали і заможні городяни, які “забували” заплатити йому гонорар. Після смерті дружини, тамуючи важкі переживання, Олджернон почав заглядати на дно пляшки і захопився модною в ті часи розвагою — винахідництвом. Великою мірою цьому сприяла загальна атмосфера життя тогочасного американського суспільства, що була просякнута особливим пієтетом до технічного прогресу. Поворотним моментом у житті Олджернона стало виголошене президентом Грантом у 1872 році звернення до нації, де заохочувалася ініціатива рядових громадян щодо участі у “Виставці досягнень американської нації", яка приурочувалася сотій річниці незалежності. Одержимий мрією створити щось надзвичайно грандіозне, прославитися і розбагатіти, Олджернон Портер повністю віддався своїй новій пристрасті, поступово віддалившись і від повсякденних турбот сім’ї, і від тих реальних проблем, що ставило перед ним життя.

Однак його технічні ідеї, серед яких, зокрема, були конструкції вічного двигуна, літального апарату, пральної машини, агрегату для збирання бавовни, виявилися непродуктивними, тож йому судилося “поповнити ряди легіону горе-винахідників, цих попутників і добровільних мучеників технічного прогресу”[3]. Втративши медичну практику і не досягнувши успіху у своїх технічних експериментах, Олджернон невдовзі перетворився на об’єкт злостивої іронії та глузування мешканців Грінсборо, що болем відгукнулося у серці жалісливого і вразливо-емоційного Вілла. Виконуючи накази бабусі, яка намагалася боротися з хворобливим захопленням свого непутящого сина, хлопець змушений був разом із братом потайки знищувати черговий незавершений батьківський винахід. До речі, після смерті Олджернона під його подушкою було знайдено 38 правильно оформлених заявок на патенти, що так і не принесли їх авторові ані грошей, ані визнання.

Любов до батька та співчуття до його страждань, як вважають біографи письменника, змішувалися в душі Вілла з почуттям сорому й образи, породжуючи комплекс сирітства. Тож не дивно, що в дорослому віці Вільям Сідні Портер дуже серйозно ставився до сімейного життя, а любов до доньки Маргарет стала основним стимулом його творчості та одним із головних джерел його особистого щастя.

Усі, хто знав майбутнього новеліста в дитячі роки, згадують про його неабиякий хист до малювання карикатур і шаржів, про унікальну спроможність вловлювати найхарактернішу рису зовнішності людини і майстерно відтворювати її чи то на шкільній дошці, чи то на папері. Як і інші юні мешканці Грінсборо, Вілл полюбляв веселі розваги, гучні ігри та дотепні розіграші. Постійно заклопотані серйозними життєвими проблемами дорослі мало цікавилися його дозвіллям. І солодке повітря свободи п’янило хлопчика, підсилюючи жагу пригод та схильність до найрізноманітніших авантюр. У дванадцятирічному віці Вілл утік із дому і разом з приятелем відправився у мандрівку до океану. Однак уже на другий день, коли гроші скінчилися, горе-мандрівники вирішили відкласти подорож до кращих часів і на даху товарного вагону повернулися до рідного міста.

Шкільні роки Білла Портера минали у Грінсборо Перший і єдиний на той час навчальний заклад цього провінційного містечка — приватну школу — заснувала його тітка міс Евеліна Портер, яка мала справжній педагогічний талант і визначні організаторські здібності. Приділяючи велику увагу вихованню і гуманітарним аспектам освіти, міс Евеліна прищеплювала дітям любов до читання, розвивала філологічні здібності й творчу фантазію. Усі ці навички стали у пригоді Біллові в дорослому житті, створивши надійне підґрунтя для його літературних успіхів. Згодом письменник згадуватиме, що саме в шкільні роки він прочитав найважливіші твори свого життя — романи Вальтера Скотта, Чарльза Діккенса, Вільяма Теккерея, Александра Дюма і Віктора Гюго Дві книги — “Анатомію меланхолії” Роберта Бертона і тлумачний словник Вебстера — юний Портер постійно тримав при собі й перечитував із величезним задоволенням.

У 1876 році, коли в Грінсборо відкрилася перша міська середня школа, Білл перейшов до неї. Однак навчався там недовго: через два роки йому довелося поєднувати шкільні заняття з вечірніми чергуваннями в аптеці, що належала його дядькові Кларку Портеру. Кмітливий і здібний юнак швидко опанував нелегку професію фармацевта і покинув школу. Сірі будні безрадісного життя провінційного аптекаря письменник згодом згадував не без ностальгії: саме тоді він уперше одержав чудову можливість спокійно вивчати людські характери і звички, адже тогочасна аптека була водночас і своєрідним місцевим салоном, де обговорювалися останні новини й чутки. Відвідувачі аптеки, серед яких було чимало освічених людей — друзів Кларка Портера, полюбили дотепного хлопця, чиї влучні репліки й жарти незрідка їх приємно дивували, а вдалі шаржі — навіть викликали щире захоплення.

Добросовісного і доброзичливого молодого Портера поважали і клієнти, і колеги, один із яких, доктор Джеймс Голл, запропонував йому поїхати до Техасу. Ця пропозиція видалась Біллові надзвичайно привабливою, і він не відмовився від спокусливого шансу змінити розмірене тихе життя напівсонного південного містечка, де ніколи не траплялося нічого надзвичайного, на романтично омріяний Техас — легендарний край ковбоїв, небезпечних пригод та карколомного ризику. Рідні без вагань відпустили юнака з доктором Голлом, сподіваючись, що зміна клімату благотворно вплине на здоров’я Білла і позбавить підозрілого хронічного кашлю, який загрожував перерости у туберкульоз.

З березня 1882 року в житті Вільяма Сідні Портера починається новий, так званий техаський період, який збагатить його уяву великою кількістю найрізноманітніших яскравих вражень і подарує безліч оригінальних сюжетів та колоритних образів для майбутніх оповідань. Майже два роки Білл провів на техаських ранчо, які належали синам доктора Джеймса Голла. Спочатку він був ковбоєм у старшого сина Лі Голла, що славився відвагою і відчайдушною мужністю, тобто тими рисами, що були вкрай необхідні в суворих умовах постійних сутичок із загонами мексиканських десперадо — зухвалих крадіїв худоби. Спілкування з сильними і сміливими людьми, сповнені постійної небезпеки ковбойські будні, майже спартанські умови побуту стали для юного вихідця з Грінсборо прекрасною школою виживання, що загартувала його дух і волю. Саме тут він з легкістю опанував іспанську мову, вдосконалив набуті в шкільні роки навички гри на гітарі та засвоїв репертуар ковбойських пісень. Згодом Білл перебрався на ферму середнього сина доктора Голла — Ричарда. Там від нього вимагалося значно менше фізичних зусиль і він мав вдосталь часу, аби насолоджуватися дозвіллям — малювати, вивчати німецьку та французьку мови, читати. У Ричарда була гарна бібліотека, і Біллові випала чудова нагода прочитати всього Шекспіра, ознайомитися з творами Смоллета, Теннісона, Гізо, Юма. Саме тоді він і написав свої перші гумористичні оповідання, які дуже сподобалися його друзям і знайомим. Дехто навіть радив надіслати їх до модних журналів, але сам Портер ставився до власних літературних спроб вкрай скептично. Втім, уже в тих ранніх творах (деякі з них дійшли й до наших днів), були помітні проблиски гумористичного таланту і неабиякої мовної інтуїції автора, яка проступала у вдалих каламбурах, багатстві синонімічних рядів та влучних метафорах.

Коли фінансові справи родини Голлів погіршилися і вони вирушили у прерії, Портер вирішив повернутися до благ цивілізації і весною 1884 року оселився в Остіні. Тогочасна столиця Техасу, де шаленими темпами розвивалася комерція і вирувало культурне життя, прийшлася йому до вподоби. Він залюбки грав у аматорських виставах місцевої театральної трупи, брав участь у концертах остінського вокально-інструментального квартету, був ініціатором численних розіграшів, жартів і авантюр, чутки про які ще довго були на слуху у мешканців міста Остін. Змінивши низку професій (аптекар, клерк фірми з продажу нерухомості, лейтенант місцевого загону Техаської національної гвардії, кресляр Земельного управління штату) майбутній літератор додав чимало цікавих житейських сюжетів, несподіваних колізій та яскравих колоритних образів до власного письменницького арсеналу.

Особисте життя Вільяма Сідні Портера в ті роки було майже безхмарним. Після низки легких юнацьких захоплень і нетривалих романів до нього прийшло справжнє глибоке почуття — кохання до Етол Естес Роуч, яке, на щастя, виявилося взаємним. Сімнадцятирічна струнка темноока дівчина, зовнішність якої О.Генрі згодом відтворить у портреті Делли (“Дари волхвів”), назавжди підкорить його серце легкою вдачею, жіночістю, тонким розумінням мистецтва і неабияким почуттям гумору.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели» автора О. Генрі (Вільям Сідні Портер) на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Коловороти долі Вільяма Сідні Портера“ на сторінці 1. Приємного читання.