Розділ «Оповідання та новели»

Усі завмерли. Навіть сестри Спенглер, забувши стати в кокетливі пози, зацікавлено витріщили очі на високу постать різдвяного Санта Клауса. Набурмосений Боббі засунув руки в кишені й понуро дивився на безглузде, обвішане іграшками дерево. Черокі поставив на підлогу мішок і здивовано озирнувся довкола. Може, подумав він, нетерплячу ватагу дітлахів загнали кудись у куток, аби випустити, коли він зайде. Черокі рушив до Боббі і подав йому руку в червоній рукавиці.

— Вітаю тебе із святом, хлопче, — сказав він. — Можеш вибирати на ялинці все, що тобі заманеться, — ми негайно дістанемо. То давай руку, привітайся з Санта Клаусом.

— Нема ніяких Санта Клаусів, — шморгнувши носом, буркнув Боббі. — У тебе фальшива борода. З козячої вовни. Я не дитина. На дідька мені твої ляльки і олов’яні коники? Візник сказав, що дадуть рушницю. А в тебе її нема. Я хочу додому. Трінідад кинувся рятувати Черокі. Він ухопив його руку й гаряче потис.

— Ти вже пробач, Черокі, — сказав. — У нас у Жовтій Кирці нема дітей, та й не було ніколи. Ми сподівалися привезти їх цілий табун на твоє свято, але, крім цього шибеника, нікого не вдалося роздобути. А він, бач, атеїст і не вірить у різдвяних Санта Клаусів. Нам дуже прикро, що ти даремно витратився. Ми з Суддею сподівалися привезти сюди повні сани дітей, і всі твої свистульки пригодилися б.

— То не біда, — спокійно мовив Черокі. — Подумаєш, витрати! Нема чого шкодувати. Викинемо весь цей непотріб у стару шахту, й кінець. І треба ж бути таким віслюком — зовсім забув, що в Жовтій Кирці нема дітей!

Гості тим часом з похвальною старанністю, хоч і без особливого успіху, вдавали, ніби розважаються.

Боббі відійшов у куток і вмостився на стільці. Холодна нудьга чітко відбилася на його обличчі. Черокі ще не зовсім вийшов із своєї ролі й сів поряд з Боббі.

— Де ти живеш, хлопче? — ввічливо спитав він.

— На Гранітній Стрілці, — неохоче процідив Боббі. У залі було душно. Черокі зняв ковпака, перуку й бороду.

— Еге! — трохи отямившись, вигукнув Боббі. — То я ж тебе знаю!

— Хіба ми зустрічалися, малий?

— Не пам’ятаю. Але картку твою бачив. Сто разів.

— Де?! — Боббі вагався.

— Вдома. На скрині.

— Скажи-но, хлопчику, а як тебе звати?

— Роберт Лемсден. Це материна картка. Вона ховає її на ніч під подушку. Одного разу я навіть бачив, як вона її цілувала. А я б нізащо. Та жінки всі однакові.

Черокі встав і поманив до себе Трінідада.

— Посидь із хлопчиком, я зараз повернуся. Піду зніму цей балахон і запряжу сани. Треба відвезти його додому.

— Ну, безбожнику, — сказав Трінідад, умостившись на місце Черокі. — То ти, брат, стільки набачився всього, що тебе не цікавлять такі дурнички, як цукерки та іграшки?

— Ти неприємний тип, — в’їдливо процідив Боббі. — Обіцяв рушницю. А тут людині навіть покурити не можна. Я хочу додому.