— Дайте мені одну з ваших капустяних сигар за п’ять центів.
Цей зухвалий натяк ще більше поглибив Фрешмейєрів песимізм, але він усе ж подав пачку сигар, що якістю дуже нагадували те, чого у нього просили. Гопкінс відкусив кінчик сигари, запалив її від газового ріжка, поліз у кишеню, щоб розплатитися і... не найшов там і пенні.
— Слухайте, друже, — одверто сказав він. — У мене зараз немає дрібних. Я занесу вам іншим разом, як тільки проходитиму мимо.
Невимовних радощів сповнилося Фрешмейєрове серце. Ще раз підтвердилося його переконання, що світ прогнив, а людина — ходяче зло. Не кажучи ні слова, він вийшов з-за прилавка і розпочав рішучий наступ на свого покупця. Але Гопкінс був не з таких, щоб правити за подушку для вправляння в боксі всякому песимістично налаштованому цигарникові, і на-замін доброго стусана, що він дістав від крамаря, який продавав лише за готівку, підсинив йому око.
Навальна атака супротивника примусила Гопкінса відступити на тротуар і тут уже битва закипіла. Мирний дерев’яний індієць з застиглою посмішкою на вирізьблений устах, що прикрашав крамничку, був перекинутий на землю, і юрба глядачів, що так люблять усяку колотнечу, збіглася подивитися на цей запальний турнір.
Але незабаром з’явився неминучий у таких випадках полісмен, однаково небажаний як для того, хто нападає, так і для того, хто обороняється. Джон Гопкінс був одним з тих мирних громадян, що сидять вечорами вдома і сушать собі голову над усякими ребусами, але і в ньому десь у тайниках душі жив дух опору, що виявляється в розпалі бою. Він пхнув полісмена на бакалійникову виставку, що стояла на тротуарі, а Фрешмейєрові дав такого штовхана, що той зараз же пожалкував, що не взяв собі за правило відкривати кредит на п’ять центів деяким покупцям. Потому Гопкінс щодуху кинувся навтьоки вздовж тротуару, а за ним слідком погналися цигарник і полісмен, мундир якого ясно свідчив про те, що бакалійник мав рацію писати на своїй вивісці: “Яйця дешевше, ніж будь-де у місті”.
На бігу Гопкінс помітив великий червоний автомобіль, що весь час ішов нарівні з ним. Раптом авто повернуло до його тротуару, і шофер знаком запросив його вскочити. Не вагаючись і хвилини, Гопкінс кинувся з розгону в машину і впав на оббите яскраво-червоним сидіння поруч шофера. Тоді з кашлем “diminuendo”[316] здоровенна машина понеслась, як альбатрос, уздовж авеню, на яке виходила Гопкінсова вулиця.
Не говорячи ні слова, шофер прискорював хід. Здоровенні окуляри і шоферське вбрання надавали йому диявольського вигляду.
— Дуже вдячний, друзяко, — промовив Гопкінс. — Я бачу, в вас тече кров справжнього джентльмена, і ви не з тих, що спокійно дивляться, як двоє насідають на одного. Ще б трохи, і вони б були мене злапали.
По шоферові не видно було, чи чув він, чи ні. Гопкінс знизав плечима і почав жувати сигару, в яку він під час бійки люто врізався зубами.
Хвилин через десять автомобіль в’їхав у розчинену браму пишного будинку з темного каменю і спинився. Шофер вискочив з авто і сказав:
— Ідіть мерщій. Леді сама з’ясує вам у чім справа. Це велика честь для вас, месьє. Ох, якби міледі доручила це Арманові. Але ні, я ж тільки простий шофер.
Сильно жестикулюючи, шофер провів Гопкінса в дім, і той опинився в маленькій, але розкішно обставленій вітальні. Назустріч йому підвелася молода, прегарна, як видіння, леді. Очі її палали гнівом, що надавав їй ще більше краси. Дугасті, тоненькі, як ниточки, брови були чарівно нахмурені.
— Місіс, — сказав шофер, низько вклоняючись, — маю честь вам доповісти, що я був у месьє Льонґа, але не застав його вдома. Повертаючись назад, я побачив, як цей джентльмен бився проти... як це кажуть... проти переважаючих сил супротивника. Він бився з п’ятьма... десятьма... тридцятьма чоловіками і жандарями aussi[317]. Так, місіс, він, як у вас кажуть, побив мало не до смерти трьох... ні, вісьмох полісменів. Так от, раз месьє Льонґа не було вдома, я подумав, що цей джентльмен зможе зробити місіс ту саму послугу, і привіз його сюди.
— Гаразд, Армане, — сказала леді, — можете йти, — і повернулась до Гопкінса.
— Я посилала шофера, — сказала вона, — по мого кузена Волтера Льонґа. Справа в тім, що тут у домі є один чоловік, який тяжко образив мене. Я поскаржилася тьоті, а вона сміється з мене. Арман каже, що ви людина хоробра. А в наш прозаїчний вік так рідко можна знайти відважного й здатного на лицарський учинок чоловіка. Чи можу я важити на вашу поміч?
Джон Гопкінс сунув у кишеню недопалок сигари. Він дивився на цю чарівну істоту й уперше за своє життя почув, як душа його затріпотіла від романтичного кохання. Це було лицарське кохання, і в ньому не було зради ні квартирі з покусаним блохами тер’єром, ні обраній ним супутниці життя. Він одружився з нею після пікніка, влаштованого “Спілкою етикетниць”, одружився з похвальби, побившись об заклад із своїм приятелем Біллі Мак Манусом на новий капелюх і варену рибу в сухарях для всієї компанії. Але цей янгол, що благав його допомогти, був надто небесний для вареної риби в сухарях, а щодо капелюха... не капелюх, а золоту з самоцвітами корону носити їй.
— Слухайте, — сказав Джон Гопкінс, — ведіть мене зараз же до того типа, що скривдив вас. Досі я, правда, не дуже розвивав свій хист бійця, але сьогодні вже такий день.
— Він там, — сказала леді, вказуючи на зачинені двері. — Ідіть. Ви певні, що не злякаєтесь і не відступитесь в останню хвилину?
— Я? — сказав Гопкінс. — Дайте мені тільки одну з цих троянд, що у вас на грудях. Дасте?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели» автора О. Генрі (Вільям Сідні Портер) на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Оповідання та новели“ на сторінці 69. Приємного читання.