Розділ «Оповідання та новели»

Інакше кажучи, про голос великого міста.

У наші дні голосів індивідуальних дуже бракує. Ми прегарно розуміємо вірші поета, дзюркотіння струмка, розуміємо й значення слів людини, що просить у вас п’ять доларів до понеділка, розуміємо написи на гробницях єгипетських фараонів, мову квітів, вигук кондуктора “прошу сідати”, розуміємо прелюдію, що виграють бідони з молоком, в’їжджаючи в місто о четвертій вранці. А деякі довговухі запевняють, що розуміють вібрації слухової перетинки від струсу повітря, що його зчиняв містер Г. Джемс[307].

— Але хто розуміє голос міста?

І я пішов шукати відповідь.

Найперше я спитав Аврелію. Вона була в білій легкій сукні та в капелюсі з квітами; тут і там майоріли стрічки та ще якісь речі.

— Скажіть мені, — запитав я, запинаючись, бо в мене власного голосу не було, — скажіть мені, що, на вашу думку, говорить це велике... величезне гомінке місто. Воно ж повинно мати свій голос. Каже воно вам що-небудь? І ви розумієте значення його слів? Це загадка, але до неї повинен бути ключ.

— Як до чемодана? — спитала Аврелія.

— Ні, ви не жартуйте, будь ласка. Я справді гадаю, що кожне місто має свій голос. І кожне говорить щось тому, хто здатний його зрозуміти. Ну, що каже вам це величезне місто?

— Усі міста, — розсудливо сказала Аврелія, — говорять те саме. Все, що каже одне, лунає в другому. Вони однодушні.

— Ну, ось тут, наприклад, чотири мільйони жителів,— настоював я, — розмістилися на одному острові. Раз так багато людей живе на такому маленькому просторі, у них повинна бути певна одностайність і спільні засоби її вислову. Повинна бути викристалізована загальна думка, яку передає нам голос міста. Можете ви мені сказати, що каже це місто?

Аврелія чудесно усміхнулася. Вона сиділа на горішній приступці. Пагінь плюща зухвало лоскотав їй праве вухо. Промінь безсоромного місяця тріпотів у неї на носі. Але я був твердий, як алмаз у стальній оправі.

— Я зараз піду й постараюсь довідатися, що каже це місто, — сказав я. — Інші міста мають свої голоси, повинне мати й це. І хочу знати, що цей голос каже. Нью-Йорку, — промовив я, підводячи голову, — ти краще не подавав би мені сигари з словами: “Любий мій, я не можу говорити привселюдно”. Ніяке інше місто не поводиться так, як ти. Чікаго каже, не вагаючись: “Я можу”, Філадельфія: “Могла б”, Нью-Орлеан: “Я завжди”, Луїсвіль: “Хіба тобі не однаково?”, Сен-Луї: “Вибачте”, Пітсбург: “Слухай”. А ти, Нью-Йорку?..

Аврелія всміхнулася.

— Ну, гаразд, — сказав я, — піду й таки довідаюсь.

Я ввійшов у палац з череп’яною підлогою та з херувимами на стелі й сказав до Біля Магнаса, найкращого шапкаря на всю єпархію:

— Слухайте, Біль, от ви вже дуже давно живете в Нью-Йорку. Скажіть, якої пісні співає вам це старе місто? Я хочу сказати, чи не здається вам, що всі балачки в місті збираються докупи і линуть до вас у шинок, ніби якась епіграма, що кусає всіх своїм жалом. У ній почуваєтеся і гіркота, і щось...

— Вибачте, одну хвилинку, — сказав Біль. — Хтось дзвонить. Він пішов, потім повернувся з порожнім кухлем, наповнив його і знову зник; повернувшись, сказав:

— Це моя жіночка. Вона завжди дзвонить двічі, вона любить випити склянку пива за вечерею. Та й маля наше теж. Якби ви тільки бачили, як воно тягнеться з свого високого крісельця до пива... Але ви щось просили? Я про все забуваю, коли чую ці два дзвінки. Ви чого хотіли, джину?

— Імбірного елю, — відповів я.

Я попростував до Бродвея. На розі стояв поліцай, той самий поліцай, що підбирає дітей,, переводить через вулицю жінок і забирає чоловіків. Я підійшов до нього.