Розділ «Оповідання та новели»

І леді дала йому червону-червону троянду. Джон Гопкінс поцілував її і сховав у кишеню. Потім відчинив двері й ввійшов у кімнату, на яку йому вказала леді. Це була розкішна бібліотека, м’яко, але ясно освітлена. Там сидів молодий чоловік і читав.

— Книжки, як поводитися в порядному товаристві, от що вам треба читати, — різко промовив Гопкінс. — Вставайте, я вас зараз повчу. Бути грубим з дамою. Бач, який!

Молодий чоловік глянув на нього трохи здивовано. Потім, не поспішаючи, підвівся, спритно схопив Джона Гопкінса за руки й повів його до виходу з такою силою, що той і не пробував опиратися.

— Схаменіться, Ральфе Бренскоме, — кричала молода жінка, ідучи за ними слідом. — Як ви смієте так поводитися з хоробрим джентльменом, що хотів за мене заступитися!

Молодий чоловік делікатно виставив Джона Гопкінса за двері і зачинив за ним.

— Бес, — сказав він спокійно, — зроби мені таку ласку, покинь читати історичні романи. Звідки взявся цей суб’єкт?

— Арман привіз його, — відказала місіс. — Це було так недобре з твого боку не дозволити мені взяти того сенбернара. І я послала Армана по Вольтера. Я була так на тебе сердита.

— Ну будь же хоч трохи розсудлива, Бес, — сказав молодий чоловік, беручи її за руку. — Цей же собака небезпечний, він уже покусав двох чи трьох чоловіків. Ну, ходім скажемо тьоті, що ми вже помирилися. І вони пішли, взявшись за руки.

Джон Гопкінс прийшов додому. На східцях гралася п’ятилітня воротарева донька. Гопкінс дав їй чудесну червону троянду і піднявся до себе нагору.

Місіс Гопкінс морочилася з своїми папільйотками.

— Дістав сигару? — байдуже спитала вона.

— Звичайно, — відповів Гопкінс, і пройшовся трохи. — Чудовий вечір сьогодні.

Він знов усівся на своєму твердому дивані, вийняв недопалок сигари, закурив її і, роздивляючись на сповнені грації постаті на картині “Буря”, сказав:

— Я почав тобі був розказувати про новий костюм містера Віплза. Він сірий, у крихітну таку клітинку. Дуже гарно.

Як прозрів Доуерті[318]

Переклад М. Рябової

“Великий Джим” Доуерті був спортсмен. Він належав якраз до цієї породи людей. А на Манхеттені[319] це особлива порода. Це північні каріби[320]— сильні, вправні, самовдоволені, дружні, як одна родина; вони чесні в межах законів своєї породи, а до людей, що підлягають законам суспільства, ставляться з легкою зневагою. Я, звичайно, кажу про спортсменську аристократію.

Найбільше люблять вони сидіти на верандах кафе-ресторанів. На зріст вони бувають усякі: маленькі, середні, великі. Але що в них абсолютно однакове, так це завжди чисто виголені синьо-чорні підборіддя та щоки, і (в сезон, звичайно) темні пальта з чорними оксамитовими комірами.

Про їхнє хатнє життя мало що відомо. Кажуть, бувають випадки, коли Амур[321] і Гіменей[322] беруть участь у грі, і “краля” програє. Деякі сміливі теоретики запевняють, що спортсмени буває й женяться і навіть наживають потомство. Часом спортсмен бере участь у якій-небудь політичній грі; і тоді на одному з пікніків раптом об’являється місіс Спортсмен і маленькі Спортсменята в блискучих капелюшках, з бляшаними відерцями в руках.

Але здебільшого спортсмени додержують східніх звичаїв. Жінкам, на їхню думку, не треба давати особливих привілеїв. Вони можуть чекати їх за ґратами, вдома. Там вони, безумовно, ходять по перських килимах, слухають пташок у клітках, грають на цитрі[323] і їдять ласощі. Але поза домом спортсмен цілком належить самому собі. У вільні, години він не конвоює розвійних мережев і високих підборів, що вистукують щасливі секунди вечірніх прогулянок, як це буває з мужчинами інших менхеттенських порід. Він тиняється вулицями з гуртом таких як сам і прикладає своїм жаргоном прикладки прохожим.