— Вибач, — прошепотіла вона.
Бакстер підняла вільну руку, щоб постукати по матовому склі, однак саме тієї миті до кімнати зайшов Едмундс, випадково вдаривши Вульфа дверима у спину.
Вульф ослабив хватку.
— Вибачте, — сказав Едмундс. — У мене на зв’язку поліціянтка Кастанья з приводу Ендрю Форда.
— Я їй передзвоню.
— Здається, він погрожує вистрибнути з вікна.
— Поліціянтка Кастанья чи Форд?
— Форд.
— Утекти чи покінчити життя самогубством?
— Четвертий поверх, тож п’ятдесят на п’ятдесят.
Це розсмішило Вульфа, і Бакстер побачила, як він знову стає зухвалим собою.
— Гаразд, скажи їй, що я вже їду.
Він із теплотою всміхнувся Бакстер і вийшов за Едмундсом. Схована від зайвих поглядів, Бакстер зачекала за непрозорими дверима. Вона глибоко вдихнула і сповзла на підлогу до того, як могла б упасти. Їй паморочилося в голові, а ще вона була емоційно виснажена прийняттям такого важливого рішення, через яке тепер почувалася ще невпевненішою, ніж будь-коли раніше. Вона підвелася ще до того, як хтось зайшов до кімнати, заспокоїла дихання і знову вийшла до офіса.
Розділ 17
Четвер, 3 липня, 2014 [15.20]
Вульфу довелося сісти в наземний поїзд до станції Пекгем Рай, і чомусь це стало для нього незрозуміло важкою повинністю. Щоб винагородити себе, він купив надзвичайно гарячий, подвійний обезжирений мокіято із сиропом без цукру, однак коли чоловік позаду замовив просто «Каву. Чорну», відчув себе надміру розніженим.
Головною вулицею він прямував до трьох башт місцевої ради, які гордо возвеличувалися над усім іншим, навіть не підозрюючи, а може, й зовсім не зважаючи, що решта населення вважала їх більмом на оці й радо знесла б за першої ж нагоди. На щастя, дизайнери цієї винятково відразливої будівлі вирішили пофарбувати її в неймовірний колір «похмурого, затягнутого хмарами та смогом, лондонського сірого неба», з яким, власне, будівля й зливалася впродовж дев’яноста відсотків року.
Вульф прямував до тієї, на якій висів напис «Башта Шекспіра», не впевнений, чи багато честі в цьому для такого величного чоловіка, і, наблизившись до знайомих краєвидів та звуків, лише зітхнув. Можливо, дюжина прапорів із зображенням Хреста святого Георгія, які розвівалися з вікон, урочисто присягали на вірність цій великій країні чи хоча б одинадцяти футболістам, які заслужили довіру. На балконі в п’ять футів зачинили собаку, стадфорширського тер’єра чи німецького шепгерда, як здалося Вульфу, і він невгамовно гавкав, а несвіжа білизна, розвішана сохнути, під дощем більше скидалася на гротескне сучасне мистецтво.
Хтось міг би звинуватити його у нетерпимості чи класовості, однак це не вони проводили половину життя, виконуючи свою роботу в однакових будівлях по всьому місту. Вульф відчував, що заслужив право ненавидіти їх.
Коли він наблизився до головного входу, то почув крики з протилежного боку будівлі. Вульф обійшов башту і не на жарт здивувався, побачивши неохайного чоловіка, вбраного лише у майку та труси, який звисав із балкона над ним. Двоє поліціянтів марно намагалися затягти його назад, а кілька сусідів, ризикуючи, перехилялися із власних балконів, приготувавши камери телефонів на той випадок, якщо їм пощастить зафільмувати його падіння. Вульф задоволено споглядав химерне видовище, аж доки сусідка в піжамі зрештою-таки його не впізнала.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Лялька» автора Даніель Коул на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Чотири роки по тому…“ на сторінці 89. Приємного читання.
TextBook