Розділ «Чотири роки по тому…»

— Гаразд, скажи їй, що я вже їду.

Він із теплотою всміхнувся Бакстер і вийшов за Едмундсом. Схована від зайвих поглядів, Бакстер зачекала за непрозорими дверима. Вона глибоко вдихнула і сповзла на підлогу до того, як могла б упасти. Їй паморочилося в голові, а ще вона була емоційно виснажена прийняттям такого важливого рішення, через яке тепер почувалася ще невпевненішою, ніж будь-коли раніше. Вона підвелася ще до того, як хтось зайшов до кімнати, заспокоїла дихання і знову вийшла до офіса.

Розділ 17

Вульфу довелося сісти в наземний поїзд до станції Пекгем Рай, і чомусь це стало для нього незрозуміло важкою повинністю. Щоб винагородити себе, він купив надзвичайно гарячий, подвійний обезжирений мокіято із сиропом без цукру, однак коли чоловік позаду замовив просто «Каву. Чорну», відчув себе надміру розніженим.

Головною вулицею він прямував до трьох башт місцевої ради, які гордо возвеличувалися над усім іншим, навіть не підозрюючи, а може, й зовсім не зважаючи, що решта населення вважала їх більмом на оці й радо знесла б за першої ж нагоди. На щастя, дизайнери цієї винятково відразливої будівлі вирішили пофарбувати її в неймовірний колір «похмурого, затягнутого хмарами та смогом, лондонського сірого неба», з яким, власне, будівля й зливалася впродовж дев’яноста відсотків року.

Вульф прямував до тієї, на якій висів напис «Башта Шекспіра», не впевнений, чи багато честі в цьому для такого величного чоловіка, і, наблизившись до знайомих краєвидів та звуків, лише зітхнув. Можливо, дюжина прапорів із зображенням Хреста святого Георгія, які розвівалися з вікон, урочисто присягали на вірність цій великій країні чи хоча б одинадцяти футболістам, які заслужили довіру. На балконі в п’ять футів зачинили собаку, стадфорширського тер’єра чи німецького шепгерда, як здалося Вульфу, і він невгамовно гавкав, а несвіжа білизна, розвішана сохнути, під дощем більше скидалася на гротескне сучасне мистецтво.

Хтось міг би звинуватити його у нетерпимості чи класовості, однак це не вони проводили половину життя, виконуючи свою роботу в однакових будівлях по всьому місту. Вульф відчував, що заслужив право ненавидіти їх.

Коли він наблизився до головного входу, то почув крики з протилежного боку будівлі. Вульф обійшов башту і не на жарт здивувався, побачивши неохайного чоловіка, вбраного лише у майку та труси, який звисав із балкона над ним. Двоє поліціянтів марно намагалися затягти його назад, а кілька сусідів, ризикуючи, перехилялися із власних балконів, приготувавши камери телефонів на той випадок, якщо їм пощастить зафільмувати його падіння. Вульф задоволено споглядав химерне видовище, аж доки сусідка в піжамі зрештою-таки його не впізнала.

— А ви часом не той детектив із телевізора? — закричала вона охриплим голосом звідкись згори.

Вульф проігнорував допитливу жінку. Чоловік, який звисав із балкона, раптом припинив верещати і глянув на Вульфа, який невимушено попивав свою каву.

— Я так розумію, Ендрю Форд? — промовив Вульф.

— Детектив Вульф? — запитав Форд з ірландським акцентом.

— Ага.

— Мені потрібно з тобою поговорити.

— Гаразд.

— Не тут. Піднімайся.

— Гаразд.

Вульф байдуже знизав плечима і попрямував до головного входу, а Форд тим часом незграбно перелазив назад через перила. Коли Вульф піднявся нагору, то зустрів біля дверей привабливу поліціянтку з Індійської поліції.

— Які ж ми раді вас бачити, — сказала вона.

Коли жінка заговорила, Вульф помітив у її посмішці значну прогалину й відчув, що починає злитися.