Розділ «Чотири роки по тому…»

— Це він з вами зробив? — запитав він, жестом вказуючи собі на рот.

— Не зумисно, він сіпався, і мені варто було його відпустити. Усьому виною моя власна дурість.

— Трохи неврівноважений як для охоронця, хіба ні?

— Він уже рік не працює. Здебільшого лише пиячить і дебоширить.

— А де він працював?

— «Дебенгамс»[19], якщо не помиляюся.

— Чого він хоче від мене?

— Каже, що знає вас.

Здавалося, Вульфа це здивувало.

— Напевно, заарештовував його.

— Можливо.

Поліціянтка провела Вульфа до розгромленої квартири. DVD та журнали валялися у коридорі, а спальня більше нагадувала смітник. Вони зайшли до невеликої кімнати, де кожну поверхню вкривали пляшки від дешевої горілки та коробки надміцного пива. Єдиний диван прикривала ковдра зі слідами від цигарок, і весь простір наповнював тьмяний запах поту, блювоти, попелу та сміття.

Ендрю Форд був майже на десять років молодший за Вульфа, однак виглядав набагато старшим за нього. Лисіючу голову вкривали пасма тонкого нечесаного волосся. Він мав непропорційну статуру: худорлявий, з маленьким, однак, чітко окресленим пивним черевцем і жовтуватою шкірою.

Вітаючись, Вульф помахав йому рукою. Він аж ніяк не збирався торкатися брудного чоловіка.

— Офіцер столичної поліції та головний слідчий у справі «Ляльки»… Детектив Натан Вульф, — у захваті процитував Форд, коротко зааплодувавши. — Вульф! Кльове ім’я. Вовк серед овець, хіба не так?

— Чи свиней, — зовсім неввічливо сказав Вульф, роззираючись у бридкій кімнаті.

Форд виглядав так, немов готовий був кинутися на нього, однак натомість лише розреготався.

— Бо ти коп. Дійшло, — сказав він, зовсім не зрозумівши, що Вульф мав на увазі.

— Ти хотів поговорити? — запитав Вульф, сподіваючись, що, можливо, Бакстер просто хотіла скинути це на нього.

— Не тоді, коли всі ці… — наступні слова він прокричав, — … свині навколо!