Коли час лише починався

безпечнішим. Він так би і зробив без всяких коливань, коли б не дві обставини. Перша: хоч

Марсі і Скіп, поза сумнівом, зможуть пристосуватися до цивілізації, такої схожої на їх

власну, як цивілізація Землі двадцять другого століття, вони навряд чи відчуватимуть себе в

цих умовах як вдома. І друге. Рано чи пізно вони усвідомлять жахливу істину: їх власна

цивілізація, що залишилася у далекому минулому, за 79.062.156 років безслідно зникла, і з

технологічних мрій, які вони звикли шанувати як святиню, нічого не вийшло...

Була, правда, ще і третя можливість - узяти дітей з собою в його час на Землю,

перечекати там, поки викрадачі не припинять пошуки і не відлетять або ж поки не з'явиться

Космічна поліція, а потім повернути їх назад в минуле Землі. Але для цього знадобилося б

зробити не один рейс в крейдяний період і назад, а такі рейси коштують божевільних

грошей, і Карпентер заздалегідь знав, що навіть один рейс, що не має відношення до

палеонтології, буде ПАТО не по кишені, не говорячи вже про декілька таких рейсів.

Замислений, він раптом відчув, що хтось тягне його за рукав. Це був Скіп - він увійшов

до кабіни і заліз на сидіння. - А мені можна ним покерувати, містере Карпентер? Можна?

Карпентер оглядів рівнину через переднє, бічні і хвостове оглядові вікна, потім змусив

Сема задерти голову і крізь ковпак кабіни уважно оглянув небо. Високо над скелястою

грядою, де вони були менше години тому, кружляла чорна цятка. І поки він дивився, поряд з

нею з'явилися ще дві.

- Трохи згодом, Скіпе. Зараз, по моєму, ми тут не самі. Скіп теж помітив в небі чорні

цятки. - Знову птеранодони, містере Карпентер? - Боюся, що так. Цятки, швидко