Розділ VI

Лауренц лежав долілиць, затуливши голову руками. З посмугованої його спини текла кров, Від копняків туарега зчорнілі бинти зсунулися, рани оголилися.

Його катували? Обидва тауреги зглянулися. Талеб, що знав декілька слів по-французькому і стільки ж по-іспанському, нахилився над Лауренцом.

— Звідки йдеш, чужинцю? — В голосі його вже не було ворожості, хіба трохи недовіри.

— Ель Параїсо!

Туареги перезирнулися знову. Вони розуміли один одного й без слів. В'язень з Ель Параїсо, з іспанського пекла! Нехай він гяур, та тільки забутий аллахом дурень може вбити ворога свого ворога.

Лауренца знову одягли, допомогли сісти на білого мегарі. Сам він із своїми покаліченими руками тільки покірно корився усьому. Коли тварина зводилася, Лауренц аж зуби зціпив від болю. Позаду нього вмостився Талеб, у якого були Фредові пістолети. «Е-о-а! Е-о-а!» — вигукнув він, і тварина рушила.

З-під широко розчахнутих верблюдячих копит легенько курився пісок. Лауренц судорожно схопився за передню високу луку сідла. В голові закрутилося, довкола довгої верблюдячої шиї попливли червоні й голубі кола. Він знепритомнів...

По бороді текла теплувата рідина. Лауренц очуняв. Вода, подумав, і зробив ковток. Так, це була вода, хоч не свіжа, зате не гірка. Лив її хтось з пляшки, яку тримав біля самих губів. Тіло оживало, в голові ясніло. Повіяло приємною прохолодою. Напевне, вже ніч, подумав він, не розплющуючи очей. Пахло верблюдами, смаженим м'ясом, свіжозготованою кавою.

Лауренц поволі розплющив очі. Спершу побачив зорі, давно знайомі йому, потім неподалік багаття. Червоне миготливе полум'я освітлювало кількох чоловіків, що спали, укрившись з головою. Біля кожного лежав карабін.

Тільки тепер помітив Лауренц того, хто його напував.

Це був Гамід, який ще з одним туарегом привіз утікача сюди.

До них підходив високий чолов'яга. Гамід побачив його і схопився на ноги. За два кроки здоровань зупинився. Усю його постать осяяло миготливе полум'я табірного багаття. На ньому був бурнус[3]. Але обличчя лісамом він не закривав. Мав пишну, мідного кольору бороду. Виглядав щонайбільше на років сорок.

Він мовчки втупив очі в чужинця.

— Хворий,— промовив нарешті. Вийняв із шкіряної сумки на поясі майстерно карбовану срібну скриньку, дістав з неї якусь сіру кульку, завбільшки з горошину, і подав її туарегові.

— Нехай ковтне. Будь біля нього.— Ще раз нерішуче зміряв задумливим поглядом чужинця і пішов у темряву.

Лауренц, не опираючись, проковтнув сіру горошину, яку вкинув йому до рота Гамід. Сам туарег усівся навпочіпки поруч і не зводив з нього очей.

Опіум почав діяти. По тілу розпливлася приємна знемога. Лауренц ураз забув усі події найближчих годин, днів...

Його все щільніше обступав темно-зелений ялиновий ліс. А він ішов м'яким мохом, глибоко вдихав у легені запах хвої, живиці. Десь угорі заспівала пташка. Поміж деревами виринула дівчина. Її коси блищали росою. Дівчина пішла назустріч йому, і тиха сумна мелодія вітру супроводила її. Ось уже дівоче лице зовсім близько. Ось воно дивиться на нього радісними і трохи спокусливими очима. Враз із ялини злетів великий голубий птах. По розслабленому обличчю Лауренца ковзнула посмішка. Це помітив туарег, що сидів навпочіпки біля нього, схиливши на груди голову, і примружив очі.

Майже через дві години Талеб заступив Гаміда. Біля пригаслого багаття одні лишень укладалися спати, а інші прокидалися. Навколо табору невтомно ходили вартові. Їхні кроки відлунювали далеко в пустелі. Над безкраєю рівниною віяло свіжою прохолодою. Відшліфованим самоцвітом сяяв угорі Капонус, найяскравіша зірка південного неба.

Ніхто не будив Лауренца. Він не бачив, як блідли зорі на східному крайнебі, а потім підбивалися все вище і вище, як раптово спалахнув яскравим світанком новий день; не чув «Ельгамдуліла» — молитви до аллаха. Не будили його ще й тоді, коли туареги нав'ючували схилених верблюдів. Пішов Талеб сідлати свого мегарі. Вже поїхали на північ два озброєних вершники.