Розділ II

Очевидно, він підслуховував розмову, а Кнуспель перекладав її. Ледь помітним кивком голови Кракмеєр привітав Саласонового заступника й підійшов до стола. З виразом безнадійно хворого, що змирився зі своїм становищем, він висмикнув з-під рук приголомшеного полковника червону папку.

— Стільки неприємностей, скільки могла б завдати вам ваша поїздка, птаха не варта.— Кракмеєр зітхнув, погортав папери у папці й звернув увагу на особову справу невідомого. Гуннар Йоренсєн? Він запитливо подивився на Саласона.

Полковник вирішив скористатися шансом. Він підвівся.

— Як бачите, ви припускаєтесь помилки, колего. Це не ваш співвітчизник.— Він простяг руку до папки, але Кракмеєр хутко відступив на крок.

— Невже? Але ж ви самі щойно сказали, що немає двох людей з однаковими відбитками пальців. Хіба не так? Про це написано в книжці...— Його погляд ковзнув по книжковій полиці. І враз Кракмеєр уп'явся пронизливим поглядом у полковника й гостро, владно мовив:

— Я чекаю ваших пояснень, Саласоне!

Начальник відділу ще вагався. Поглянув на переляканого заступника, потім на німця-шофера, який з байдужим виглядом стояв біля дверей, заступивши собою вихід.

«Партію виграє він,— мимоволі признався собі Саласон.— У гестапо довгі руки».

Кракмеєр очікував. Полковник глибоко зітхнув і почав:

— Ми натрапили на в'язня, зовнішні ознаки якого і передовсім відбитки пальців такі, як у розшукуваного вами чоловіка. Проте в матеріалах трибуналу він значиться не німцем Фредом Лауренцом, а датчанином Гуннаром Йоренсеном. Його було засуджено до страти як ватажка терористичної групи, а потім помилувано.

— Терористичної групи?

— Нехай банди партизанів, як вам завгодно. Їх багатенько було у наших тилах. Банда Йоренсена належала до невеликих, але клопоту завдала чимало. У її складі були кастільці, кілька басків, а також дезертири, такі, як цей Йоренсєн...

— Цей Лауренц, хотіли ви сказати,— поправив Кракмеєр і вимучено всміхнувся.

— При знешкодженні банди були жертви з обох боків... І цих двох, напевне, просто сплутали. Одного не збагну, чому цей Лаурєнц не виправив помилки перед трибуналом. Та як там не було, а смертний вирок винесено Гуннарові Йоренсену.

— А іншим?

— Іншим теж. Амністія врятувала їх від кулі. Вироки пом'якшили. Ватажку — довічне ув'язнення.

— Де це ваше Ель Параїсо? — Кракмеєр пошукав очима, де б сісти. Саласонів заступник догідливо запропонував стілець. Тяжко зітхнувши, кримінальний радник сів. Болісні зморшки враз прорізалися коло його губів. Здавалося, що він зовсім не слухає начальника відділу. — Злочинця доставлять сюди тільки завтра? Дозвольте, будь ласка, ковток води. Шлунок, розумієте...

Саласон дав знак своєму заступникові. Кнуспель, упіймавши погляд Кракмеєра, пішов слідом за іспанцем.

«Отже, для Лауренца було вигідно, щоб його сплутали з датчанином,— міркував кримінальний радник.— Навіть смертний вирок не примусив його говорити. Таким чином, для нього було надзвичайно важливо, щоб у ньому не впізнали Фреда Лауренца... Непоганий нюх у людей із служби державної безпеки, але малувато розуму».

Заступник, супроводжуваний Кнуспелем, приніс води. Але Кракмеєру враз перехотілося пити, і він перехилив склянку в горщик з кімнатною пальмою.