Розділ XI

«Геть! Геть звідси!» — одне було зараз у нього на думці. Але верблюд не рухався. Лишався німцеві один вихід. Він скочив із сідла і заліг за твариною.

«Нічого поганого я тобі не бажаю, Агато, але те, що зараз трапиться, усе через тебе»,— похмуро думав він.

Чоловік у хакі хутко вийшов з намету, несучи в руці довгий блискучий предмет. Ураз пучок світла прорізав темряву. Електричний ліхтарик! Лауренц ледве встиг опустити карабіна. Він зрозумів, що ті чужинці не загрожуватимуть йому. Мисливці на людей поводилися б інакше. В такій ситуації вони скоріше хапаються за зброю.

Біля багаття почали гукати його. Спочатку по-арабському, потім по-французькому і, нарешті, по-англійському.

Лауренц не розумів.

Невдовзі двоє у білому одязі відокремилися від багаття й попрямували до нього.

— Здається, нам з тобою ще раз пощастило, Агато,— муркнув Лауренц і вийшов з-за верблюда на світло. Він не кинув карабіна, але ніс його так, що ніхто не міг би запідозрити якогось ворожого замислу. Спроквола ступав назустріч двом з табору. По хвилі підвівся мегарі і задоволено подибав за своїм вершником.

Чоловіки зупинилися очікуюче, потім, поклавши праву руку на серце, нахилилися і привітали його по-арабському:

— Мир з тобою!

— Салам алейкум!— відповів Фред і повторив їхній дружній жест. Ліхтарик погас. У темряві він не міг розгледіти їхніх облич, що були без покривал. Вони заговорили до нього по-своєму, але він не розумів. По жестах, спокійному тону їхньої мови здогадався, що його запрошують до табору.

Один араб узяв за поводи мегарі, що теж зупинився біля них, другий увімкнув ліхтарик. Усі пішли до наметів.

Його люб'язно зустріли біля багаття, ні про що не запитували. Він не змушував себе довго вмовляти, щоб з ними повечеряти. Сильно приперчений плов був йому дуже до смаку. Молоді люди, одягнені в костюми кольору хакі, виявилися французькими вченими і в Сахарі шукали поклади вугілля. Французи говорили калічено по-німецькому, але Лауренц зміг зрозуміти, що цю експедицію вони організували в основному на власні кошти, які нелегко було добути.

Троє арабів прислуговували їм.

Лауренц крадькома озирнувся і побачив в освітленому наметі багато різних наукових приладів, серед них майже метрової висоти телескопа. «Це ж маленьке багатство»,— подумав він.

Араби, як і годилося, шанобливо тримались на певній віддалі. Один з них розсідлав мегарі і повів його за намети, очевидно, до водопою. Француз в окулярах приніс з намету пляшку коньяку й налив по вінця три чарки.

— Тре б'єн, «Наполеон»![6] — промовив він до Лауренца. Одначе і тепер його ні про що не питали, а він сам не міг довше чекати і став розповідати про себе, дивуючись, як жваво запрацювала в нього думка.

Він розповів про свій намір написати книгу про подорож по Сахарі. У Ріо-де-Оро приєднався до каравану, але невдало, тільки значно пізніше довідався він, що потрапив до товариства контрабандистів, які торгували наркотиками. В оазисі Ель Хубса вони обікрали його й покинули. Тепер він пробивається на північне побережжя, щоб звідти відпливти кораблем у Німеччину.

Геологи, слухаючи, перекладали один одному розповідь гостя. По виразу облич було видно, що їх вразила ця пригодницька історія.

«Старий «Наполеон»,— подумав Лауренц і лукаво посміхнувся.— Так з'являються романи».

— Отже, тепер ви без паспорта і без грошей, мосьє?— схвильовано спитав француз в окулярах і знову поналивав чарки.