Розділ XI

— Ні паспорта, ні грошей і обмаль, дуже обмаль харчів, розумієте? — Лауренц доповнив свою мову жестом жалю.— Але, можливо, у нас одна дорога? — Він описав рукою широке коло, а потім запитливо показав на північ.

Здається, французи відразу зрозуміли його. Вони загомоніли між собою, та згодом їхня розмова ставала все запальнішою. Очевидно, вони сперечалися, і в цій суперечці, як легко помітив Лауренц, важливу роль відіграв третій неосвітлений намет. Зацікавлено стежив він за ними, поки ті нарешті дійшли до одної думки.

— Автомобіль умієте водити? — поцікавився француз в окулярах.

Лауренц відповів ствердно.

— Дуже добре! — Геологи зраділи.— Ми допоможемо вам, а ви нам, компрі[7]?

— Ні, не розумію,— відповів Лауренц. Він чекав пояснення, але французи цокнулися з ним чарками, випили і поставили.

— На світанку,— сказав той, що був в окулярах.— А зараз спати.

Жодного вибору вони йому не лишили. Слідом за обома геологами він зайшов до одного з наметів, де під брезентовим куполом стояли двоє розкладних ліжок. Тут він залишився ще з одним французом, а другий подався до намету, в якому містилися прилади. Араби, напевне, ночують просто неба.

Лауренц узяв піжаму, яку господар дістав йому із валізи, і невдовзі вже лежав під легкою вовняною ковдрою. Ще раз спробував зав'язати розмову, але француз удавав, що не розуміє ні слова по-німецькому. У відповідь на його мову, супроводжувану жестами, він тільки посміхався, щиро, трохи розгублено.

«Нічого не вийде»,— подумав Лауренц, перевернувся на другий бік і вже через кілька хвилин негучно хропів. Француз ще якийсь час гортав паризький журнал, потім скинув окуляри й поглянув з докором на німця.

— О боже! — Він зітхнув і погасив лампу. Через чверть години захропів і він.

У наметі з приладами ще світилося. Може, через годину з нього вийшов другий учений, якусь хвилину постояв, прислухаючись, задоволено кивнув головою і попрямував до третього намету. Перед входом він стиха кахикнув, пошепки сказав кілька слів. Всередині щось зашелестіло, потому відкрився темний отвір, і француз увійшов. Відразу у марлевому віконечку спалахнуло світло. Через кілька хвилин з темряви виринула друга постать, щось буркнула перед входом, і її впустили досередини. У світлі лампи на мить показалася біла довга одіж араба.

Грубий брезент глушив звуки розмови. Кілька разів крізь нього проривався дзвінкий короткий сміх. Невдовзі француз повернувся до намету з приладами. Через півгодини з брезентового шатра вийшов араб, і світло у віконечку погасло.

Лауренц зненацька прокинувся й схопився. Прислухався. Ніби щойно надворі пролунав постріл. Позирнув на друге ліжко. Француз міцно спав. Його обличчя зблискувало краплями поту. Від ранкового сонця брезент склепистого дашка став жовтим. Лауренц устав, одягнувся, взув черевики і взяв карабіна. На гаку наметного стояка висів бінокль, очевидно, французів. Лауренц якусь мить поміркував і взяв його.

Вийшовши з намету, він оглянувся довкола. Арабів не було ніде. Інші намети не подавали ознак життя. В таборі ще спали. Він приклав до очей бінокля і обдивився пустелю.

Світанок надав сірому однобарвному краєвиду своєрідної краси. Ніжно-золотава мла повисла над далекими пасмами дюн. Жовтувато-зелені трав'янисті купинки миготливо сяяли, наче їх посипали скляним пилком. На пустелю впала роса. Кругом була тиша.

«Мабуть, це мені приснилося,— подумав Лауренц і перевів погляд на автомобілі, що стояли трохи осторонь. Це були великі вантажні трьохосьові машини, що здавалися дуже міцними. Він зацікавлено поплентав до них, але враз інше привернуло його увагу. Третій намет виявився відкритим.

Підійшов до нього, зазирнув усередину. Побачив ліжко, кілька ящиків. Зібгана ковдра наводила на думку, що тут хтось ночував. Може, другий француз? Він поглянув у бік намету з приладами. Чи, може, в таборі є ще третій європеєць? йому пригадалися вечірня розмова біля багаття, суперечка між геологами. Тепер він знову засумнівався, чи був це сон, чи реальність. Можливо, цей загадковий третій десь поблизу вчиться стріляти. І він вирішив добре роздивитися довкола й водночас поглянути на свого мегарі. Якесь тривожне почуття, що раптово закралося в душу, підказувало йому, що не слід Затримуватися в цьому таборі.

Відразу за машинами починався крутий схил. Купинки трави були там густіші, а на самому дні западини завширшки метрів сто росли тамарискові і пальмові кущі, заввишки з людину. Лауренц побачив там свого спутаного мегарі, що спокійно пасся й навіть не оглянувся на господаря. А за кущами плюскотіла вода, і раптом він почув, як хтось стиха насвистує. Обережно спустився схилом до зеленої гущавини. Розвів руками гілки і побачив зарослий очеретом берег озерця. Та враз йому перехопило дух.

Жінка!