Розділ XI

За десять кроків від нього і... зовсім гола. Вона стояла по коліна у жовтуватій воді і милася.

«Треба йти звідси»,— думав Лауренц, але ноги ніби приросли до землі. Він стояв, заворожений цим незвичним видінням.

Жінці було, мабуть, не більше тридцяти. В стрункій постаті поєднувалися дівоча грація й жіноча зрілість. Засмагле тіло відсвічувало, наче тонкий фарфор.

Широко розмахуючи руками, жінка бризкала на себе водою. Сріблом виблискували краплини на її плечах, обличчі, на короткому чорному волоссі. Ураз вона пирснула зо сміху і побігла, піднімаючи коліна аж до грудей, на берег.

Лауренц не встиг заховатись. Вона помітила його.

Якусь мить жінка стояла оторопіло, тоді посміхнулася.

— Алло! — гукнула вона бадьоро і, незважаючи на свою голизну, спокійно вийшла на берег і накинула халат.

— Ви німець, чи не так?

Лауренц відчув, як йому запашіли вуха. Нерішуче вийшов з-за куща й поглянув на жінку. Під поглядом її мигдалевих сіро-голубих очей йому одібрало мову. Вона дивилася на нього, як на давнього приятеля, трохи задерикувато і без докору! Жінка наближалася, розтираючи шкіру на руках.

— Не завжди щастить з купанням,— мовила вона весело.— Коли тут зупиняється мусульманський караван, то вода в озері після нього ще з тиждень буває як у помийній ямі. Вона говорила німецькою вільно, але з явно французьким акцентом.

— Лауренц,— відрекомендувався німець якось незграбно, силкуючись не показувати своєї ніяковості.— Фред Лауренц. Я... я шукав свого мегарі і...— Він замовк, бо не міг дібрати потрібних слів. Думки, наче сполохані голуби, трепетали в голові.

— Та що там вибачатися! Вода зараз чудова, прохолодна. Брати там, на горі, здається, ще сплять, правда?

— Так, сплять,— відповів Лауренц. Він помітив, що у неї гарні білі зуби і дуже довгі шовковисті вії.— І арабів я теж не бачив.

— Ще б пак. Двоє пішли на полювання. Здається, навіть щось уже підстрелили. В цій місцевості водиться трохи газелей і нібито кролики. А третій весь час стояв на тому боці й підглядав, коли я купалася. Чоловіки, вони такі, розумієте? — Вона засміялася, а йому на якусь мить знову запашіли вуха.

Вони разом пішли до табору.

Коли досягли середини схилу, жінка стала й рукою показала на мегарі. Біля тварини навпочіпки сидів араб, тримаючи велику консервну банку.

— Так ми економимо бензин,— сказала вона.

— Бензин? — перепитав він, нічого не розуміючи.

— І ви хочете написати репортаж про таємниці Сахари? То слухайте. Араб чекає, коли мегарі зробить пісь-пісь. Сеча їм потрібна як засіб проти вошей. Вона або бензин. Збагнули? — Вона засміялася сама до себе, повільно йдучи далі. Враз жінка знову стала, похилила голову, захиталася, вхопилася за серце. Лауренц миттю підбіг до неї.

— Що з вами? Чим допомогти? — спитав спантеличено.