— Не можу в це повірити, — сказала якась жіночка, — ви все вигадали.
— Будьте певні, що не вигадав, — відповів солдат.
— Тоді чому вони не скидали їх тут?
— Не знаю, — відповів солдат. — Може, ті бомби призначені тільки для великих міст, де живе багато людей. Може, побачивши, наскільки вони руйнівні, союзники вирішили відмовитися від них. А може, тоді їх випробовували. Це було тільки два тижні тому. А зараз вони займаються масовим виробництвом. Я не в курсі їхньої стратегії!
— Із мене досить! — вигукнула жінка, котра звинуватила солдата в брехні, відходячи в глиб погреба.
За нею відійшло ще кілька жінок.
— Розкажи їм, що було далі,— сказав гер Вайлер, віддаючи самокрутку племінникові.
— Через якийсь час температура в підвалі почала підніматись. Повітря потроху наповнювалося димом. Ми чули скрегіт, із яким над нами розвалювалися будинки. Я постановив вибратися звідти за будь-яку ціну, хоч інші й умовляли мене цього не робити. За дверима було червоно, як у ковальському горні. Спекотний вітер дмухав у лице й обпікав мені горло. Здавалося, саме повітря горить. Аж ось я помітив чисту стежку, що вела назад до мосту, і побіг, доки було можна. На півдорозі супроти мене стала суцільна стіна вогню, тож довелося ховатися в підземному бункері. Опустивши за собою ляду, я побачив, що там повнісінько. Поранені, травмовані люди лежали на підлозі та молили дати їм води. Потім стало жарко, як у печі, й бункер почало хитати з боку в бік. Одна стіна розтріскалась, і крізь щілини всередину полилась якась фосфориста рідина. Люди впали в істерику, а я знову побіг. Сам не знаю, як дістався околиці міста. Пам'ятаю тільки, що стояв там і дивився, як воно горить. Наступного дня я подався на пошуки родини. Ті, хто вижив, розкопували величезні купи дотліваючих тіл на вулицях.
— Навіщо? — спитав хтось.
— А що ж їм іще було робити? — поцікавився гер Вайлер. — Ховати їх знов і знов?
— Трупи слід було поховати, — сказав якийсь чоловік, — щоб запобігти хворобам.
— Це правда, — підтвердив солдат.
— Розкажи, чим усе скінчилося, — звернувся до племінника гер Вайлер.
— Будівля, де я переховувався, зникла. На вулицях було повно обгорілих тіл, безгубі роти роззявлені, руки простягнені в німому благанні. Дехто обгорів настільки, що неможливо було зрозуміти, дорослий то чи дитина. Живі ходили з відрами та саками і збирали частини тіл. У підвалах залишились хіба що кістяки та попіл. У деяких сховищах трупи сиділи рядком на лавах, як у півсні. Ті люди померли від задухи: вогонь випалив усе повітря всередині. Коли я спробував відшукати будинок своїх батьків, то навіть не зумів зорієнтуватися на місцевості. Ніщо не нагадувало колишнього життя.
Він замовк і похилив голову. По хвилині прочистив горло та подивився на присутніх мокрими очима.
— Потім я впізнав обгорілий куток бібліотеки, що раніше стояла в кінці нашого кварталу, та рушив у напрямку свого дому. Будинок зник. Не залишилося нічого. Я так ніколи й не знайшов ні батьків, ні сестер. Учора мені сказали, що, як палає Гамбург, було видно навіть на відстані ста двадцяти миль.
— Там був завод із вироблення зброї? — запитав хтось.
— Не на нашому боці міста. Там не було ні авіабази, ні фабрик — нічого військового.
— Гадаєш, то могло бути помилкою? — Запитав гер Вайлер.
— Ні, це не могло бути помилкою. Бомбардування тривало три години, а потім усе повторилося через два дні та ще через три. За попередніми оцінками, загинуло близько сорока п'яти тисяч людей. У Гамбурзі жили понад мільйон цивільних, а зараз його на три чверті стерто з поверхні землі.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сливове дерево» автора Еллен Марі Вайсман на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Сливове дерево“ на сторінці 58. Приємного читання.