Розділ «Сливове дерево»

— Ти купаєшся у крижаній воді! — вигукнула вона.

— Я забула додати окропу після того, як вимила Карла, — відповіла мама, тягнучись за листом.

Крістін підійшла до плити й узялася за каструлю з окропом.

— Чому ти не вилізла з ванни й не налила гарячої води? — Дівчина не могла стримати лють. — Ти хочеш застудитись?

Потім почала потроху наливати окріп до ванни, намагаючись не обпекти матері ноги. Тим часом конверт уже було розкрито.

— Я збиралася швиденько вимитись, — сказала мамця, цокотячи зубами, — окрім того, ще треба дещо випрати, і я хотіла зекономити дрова.

Тремтячими пальцями вона витягла листа з конверта. Крістін узяла з плити й другу каструлю, щоб і її вилити до ванни. Мати тим часом читала листа мовчки. Її лице потроху смутнішало, і дівчина, затамувавши подих, чекала на погані новини. Зрештою, мамця прочитала вголос:

Люба Розо й родино!

Молюся за ваше здоров'я. Частенько думаю про наш дім і прекрасних дітей і з нетерпінням чекаю на той день, коли ми знову будемо разом. Ворог обстрілює нас із найближчого лісу, а я собі думаю, чи й ті чоловіки, як і я, день-у-день згадують про своїх дружин і дітей. Не маю уявлення про свій зовнішній вигляд, але мої однополчани — в жахливому стані: зарослі, брудні, завошивлені.

Сподіваюсь, у вас було мирне Різдво. На фронті воно завжди сумне. Ми сиділи навколо вогнищ і співали колядки та жартували, щоб якось підняти собі настрій. Потім згадували свої найкращі різдвяні пригоди з довоєнних часів. Кожен мріяв знов побачити вкрите снігом рідне містечко й опинитись у кімнаті, повній сміху та радості. Частенько хтось із нас підводився й відходив, аби на самоті поплакати під холодним російським місяцем.

Життя тут нудне й одноманітне. У нас немає нічого, крім згадок про родину й домівку. Тільки вони змушують нас витримати будь-що. Тож, не хвилюйтеся за мене, тепер уже нічого поганого статися не може. Хочу, щоб ви знали, як міцно вас усіх люблю і зроблю все від мене залежне, щоб іще вас побачити.

Хайль Гітлер!

Дітріх

Мати дивилася на Крістін, а з очей котилися сльози.

— Він здався, — прошепотіла вона.

— Nein! — вигукнула Крістін, забираючи в матері листа. — У кінці він пише, що зробить усе, аби знов із нами побачитись.

— Але стільки солдатів загинуло…

— Маємо надію, що все не так погано, як кажуть по радіо, — спробувала заспокоїти її Крістін. — Ворог завжди перебільшує власну міць. Принаймні, ми точно знаємо, що тато живий!

Мамця підвела несподівано осяяне лице.

— Він пише про Різдво. Коли б сталося найгірше, як би тоді цей лист до нас дійшов?