— Точно, підтвердила Крістін. — Бачиш, це — гарні новини, — додала вона, розвертаючи конверт до себе штемпелем.
Там стояло: «10 січня 1942» — минулорічна дата. Дівчина проковтнула гіркий згусток у горлі, поклала листа до конверта та заховала його назад до кишені на фартуху.
— Ну так, ти маєш рацію, — сказала мамця. — Він написав цього листа вже після того, як опинився в полоні. Це означає, росіяни дозволяють їм відсилати листи. Напевно, їх бодай якось годують і дають хоч якусь вдяганку.
— Точно, — погодилася Крістін, намагаючись зупинити сльози.
Вона відвернулась у куток і почала витягати з шухляди столове срібло, сервіруючи стіл.
«Навіть якщо лист ішов цілий рік, це ще не означає, що тато загинув, — умовляла вона себе. Навіщо казати про це, щоб мама зовсім перестала їсти? Я просто замалюю вуглиною дату, й вона ніколи не дізнається».
— Напевне, тато харчується краще, ніж ми, — сказала вона вголос. — Може тепер, коли ти знаєш, що з ним усе гаразд, закінчиш ванну й дозволиш мені приготувати обід?
— Ja, — погодилася мамця, — це треба відсвяткувати. Давай відкриємо останню банку сливового варення й поласуємо всі разом.
У лютому уряд зробив офіційне оголошення про те, що Шоста армія здалася росіянам. Прапори приспустили, й жінки в чергах ридали. Спочатку Крістін подумала, що вони оплакують чоловіків, загиблих на фронті, та потім виявилося, що відтепер оголошено мобілізацію всіх, кому більше шістнадцяти та менше шістдесяти п'яти. Із підлітків і літніх чоловіків створювали нову дивізію, що матиме назву Volkssturm[45] — ополченське формування без військової форми. Підлітків, віком від дванадцяти до п'ятнадцяти років, збирали для відправки до Франкфурта, Штуттгарта та Берліна до загонів протиповітряної оборони. Вона дякувала Богу, що брати замалі для цього.
Іще за кілька тижнів у газетах написали, що німецькі війська на східному фронті почали перегрупування та консолідацію, але дідусь сказав, що насправді це означає відступ під тиском російського Івана. Гер Вайлер проінформував його, що етнічні німці залишають свої домівки в Росії та в Україні та виїжджають до Німеччини. Крістін якось випадково підслухала, як дідусь розповідав мамці, що російські солдати гвалтували та вбивали німецьких жінок і дітей. У це було важко повірити, та коли разом із продуктовими картками було роздано листівки з намальованими на них росіянами, які стоять над трупами німецьких жінок і дітей, новий страх оселився в її серці. Зміст послання не викликав сумніву: це станеться з нами, якщо не дати відсіч ворогу й не захистити свою батьківщину. Крістін не розуміла, навіщо ці листівки роздавали в містечку, адже тут уже не залишилось нікого, хто був би в змозі їх захистити. Всіх чоловіків уже було забрано. Дівчина тихцем спалила листівку, щоб брати й не бачили її.
Першого березня, серед ночі, під час повітряної тривоги Карл упав на сходах і потім усю дорогу до сховища накульгував на пошкоджену ногу та стогнав, ніби збирався померти тієї ж миті. Він лише забив лікоть і подряпав коліно, та поводився, немов там було щось бозна яке серйозне, і на всіх це справило досить гнітюче враження. На додачу, у погребі їм довелося просидіти майже три доби, бо, щойно скінчалось одне бомбардування, як починалось інше. Картопляні ящики та винні барила вже давно спорожніли, й мало хто виявив мамчину передбачливість і взяв із собою хоч якусь їжу. У домі Крістін завжди в передпокої тримали торбинку з їжею саме на такий випадок. Цього разу там лежала банка маринованих яєць і житня хлібина.
Товариші по нещастю зібрали до купи всю наявну їжу й розділили її на рівні частини. Хліб, варення, яйця, оселедець, трохи козячого сиру та сушені яблука було поділено на майже тридцять невеличких порцій. Чоловіки пробили дірку в цементній стіні погреба та викопали назовні вузенький лаз, аби найменший хлопчик зміг ним проповзти та набрати води із джерельця. Наприкінці третього дня, коли нарешті все стихло, люди, брудні та голодні, вийшли зі сховища, впевнені в тому, що від містечка залишились тільки руїни. Але, на загальний подив, найближчі будинки й досі стояли.
Подальші кілька місяців пройшли відносно спокійно. Крістін разом із усіма садила город, сапала бур'яни, стояла в чергах, прала, полювала на продукти та бігала до сховища. Дівчина побоювалася, що скоро всі вони збожеволіють від такого життя. «Невже так буде завжди? — цікавилась вона. — Чи до смерті нічого не зміниться? Як довго людина може витримувати страх смерті? Коли вже стане відомо, живий мій батько чи мертвий? Як довго Ісаак іще пам'ятатиме про наші стосунки?» Втомлена постійним відчуттям безпомічності, Крістін вирішила почекати до осені, до того самого вересневого дня, коли Ісаак уперше її поцілував. Тоді, попри все, вона піде до будинку Бауерманів і подивиться, чи там хтось іще є.
У кінці липня, однієї спекотної ночі, вони знов сиділи у сховищі, пітніючи та чекаючи на закінчення повітряної тривоги. Літо видалося жарким, і в погребі було задушливо та парко. У їхній компанії опинилась нова людина — племінник гера Вайлера. Цей худющий солдат нещодавно повернувся додому, втративши на фронті око та частину лівої руки. До Гессенталя він переїхав із Гамбурга, де двома тижнями раніше від бомбардування загинули всі його рідні. Люди сиділи напівколом і мовчки слухали його розповідь, лише зрідка обмінюючись стурбованими поглядами.
— Восьмиповерхові багатоквартирні будинки, собори, музеї, школи, крамниці, театри та машини, — казав він, витираючи піт із лоба, — усе накрило вогнем. Спочатку вони скинули звичайні бомби на найбільш густо заселені райони — Гамбург, Біллвердер, Аусшлаг і Бармбек, — а потім додали ще й запалювальних. Після цього нальоту чотири квадратні милі міста просто зникли з лиця землі. Я був на мосту через Ельбу: повертався додому з товариської вечірки. Ті бомби, якими союзники нас бомбили, не були схожі ні на які інші, бачені мною раніше. Коли вони вибухають, хімікатами вкривається буквально все довкола і швидко перетворюється на море вогню.
— Bitte,[46] можуть почути діти, — попросила його зупинитись якась жінка.
Солдат поділився з гером Вайлером самокруткою, передаючи її дядькові вцілілими пальцями лівиці. Ядучий дим змусив його на мить заплющитись. Крістін підсунулася ближче, щоб нічого не пропустити.
— Окремі пожежі швидко зливалися в єдине погребальне вогнище, котре сипало жаром і піднімалося на сотні футів угору, випалюючи довколишнє повітря. Аж ось зі страшенним гудінням це море вогню опало на землю, засмоктуючи всіх і все. Люди, що намагалися втекти, опинилися в пастці затоплених вогнем вулиць, і згорали живцем. Я бачив палаючі постаті, що виповзали з-поміж розплавленого каміння й кидалися в річку. Бачив, як жінки з дітьми на руках намагаються втекти, та перечіпаються через якісь уламки, падають у вогонь під ногами й більше не встають. Ми з друзями забігли до одного будинку та спустилися до підвалу. Люди внизу сказали, що завжди можуть визначити, які бомби скидають, за звуками їх падіння. Запалювальна бомба летить зі швидким шелестом, ніби пташка сідає на гілку. Фугасна бомба падає миттєво, як батіг на спину коня. Голосними сплесками розриваються хімічні бомби, повні розплавленої гуми та бензину. Але цього разу вони почули щось зовсім нове.
— То що, вони використовували новий вид бомб? — запитав хтось.
— Саме про це він і каже, — прокоментував гер Вайлер.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сливове дерево» автора Еллен Марі Вайсман на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Сливове дерево“ на сторінці 57. Приємного читання.