Розділ «Книга третя Буря»

Вони вийшли з кутка, де стояли, й підсіли до хлопів, котрі сиділи за великим столом і про щось сперечалися.

— Та от же Рихетський і Уждян! — вигукнув один. — Вони його там бачили!

— Кого?

— Нашого князя.

— Авжеж, авжеж,— відказав Балтазар.— Бачили; йшли саме з палацу, так він мало не стоптав нас. Їхав на гарному білому огирі коло пишної карети, а в кареті сиділа якась графиня. Все на ньому аж блищало!

— Де пак ні! А та графиня, певно, не його жінка?

— Та відома річ, що чужа, але так уже в панів ведеться.

— Правда, правда! Сього року, кажуть, раніш до нас приїде.

— А нам однаково: його посіпаки мордуватимуть нас так самісінько, хіба в нього доб’єшся права!

— Еге, найліпше було б зробити так, як отой юродивий Їржик у нас розповідав. Каже, що був у Поржичі, в Славікові, в Павлішові, в Ліпому, в Слатіні, одно слово, всі села нашої округи перелічив, і буцімто там повсюди хлопи ухвалили, що на панщину не вийдуть. І ніби справді не вийшли. Та й сміявся ж він, розказуючи, як буцім у замку лютували та лаялись, а потім і просити стали, але з усіма селянами нічого вдіяти не змогли. Ха-ха-ха! Звісно, клепки бракує хлопцеві...

— А хіба не правда, пане-брате? — відказав Салакварда.— Якби так учинили по всій окрузі та по всьому королівству, то побачили б ви!

— Бігме, правда! От тобі й юродивий... А де він тепер?

— Та блукає од села до села, ночує, в кого прийдеться, його всюди радо приймають.

— Але найчастіше бува на Мартинівському хуторі. Там він як удома.

Невдовзі після різдва Їржик пішов зі «Скелі». Прощання цього разу було не таке сумне, як минулого. Він знову подався блукати по окрузі, навчати людей, розпалювати народний гнів.

Минула зима, настала весна, на ланах, уже буйно хвилювали жита, а пани іще не прибули з Відня.

Князь Пікколоміні з молодою княгинею хотіли приїхати до Находа ранньої весни, і в замку вже приготувалися зустрічати їх. Та нараз прибув гонець і повідомив, що князь приїде пізніше. Від нього ж маєткові урядовці довідалися, чого молодий князь так довго забарився у Відні. Приголомшені звісткою, вони спершу не хотіли вірити. Але потім доміркувалися, що вже ж серпень місяць, а пана й досі нема. Отже, правда... Надвечір у замковому саду тільки й говорили про це. Панщину мали скасувати! При дворі у Відні думали нібито, як би звільнити селян чи то зовсім, чи хоч частково. Управитель з економами віри не йняли, не могли уявити собі, як воно буде без панщини. Сама думка, що хлопство може стати вільним і не муситиме вже їх боятись та тремтіти перед ними, лякала їх.

У Відні справді думали про скасування панщини[43]. Скарги й прохання лунали вже біля самого трону, не почути їх, не побачити цього моря злигоднів було неможливо. Як минулого року депутація з Находщини, так навесні 1773 року до цісарського двору прийшло багато сільських депутацій з усіх кінців королівства. Усі плакалися, просили, і люди безсторонні, справедливі потверджували ці скарги. При дворі почали радитися. Марія-Терезія стояла за полегшення повинностей селянського стану, син її Йосиф — за цілковите скасування. Але на шляху цих реформ була велика перешкода — сильна шляхта. Скасування чи зменшення підданських повинностей ламало її привілеї, а що шляхта — це втілення привілеїв, то вона, вбачаючи в їх порушенні загрозу самому своєму існуванню, затято опиралася.

Для того й лишився князь Пікколоміні у Відні, щоб захистити своє панування.

Вирішення затяглося. Вже починалась осінь. Якраз тоді було зламано хребта ворогові людства, а надто простого народу — єзуїтському ордену, сильному спільникові шляхти. З празької колегії єзуїтів уже вигнали. Кілька покоїв там було встатковано під канцелярію, з якої й повинні були вийти радісні для народу ухвали. Там мала працювати комісія, утворена для впорядкування відносин між підданими й панами. Єзуїти вибрались, але шляхта лишилася. Вона була споєна, одностайна. Панство зібралося радити раду, як боронитися. Було обрано депутацію, складено меморандума; до депутації потрапив і молодий князь Пікколоміні.