Розділ «Книга третя Буря»

— Та якби тільки в цьому річ. Ви пам’ятаєте, як я був у вас перед князевим святом та про що ми тоді розмовляли?

— Та пам’ятаю і тепер уже не злякався б, але... нічого з того не вийде.

— Вийде, як не сидіти склавши руки. От тому я й іду. Візьму з собою цимбали.

— Невже знову юродивим? — злякано спитав Балтазар.

— Вам, дядечку, я можу відкритись: інакше не виходить.— Їржик зітхнув.

Уждян замислився. Отже, Нівлт слушно здогадувався. Тепер він це з власних Їржикових уст чує.

— Ой Їржику, Їржику...— Покрутив старий головою.— Не знаю... Але скажи, як це ти тоді, у Ртині, зметикував?

— Я дізнався, що ви там зійдетесь. Ту супліку, що прочитав вам, переписав у чоловіка, котрий подавав її. Бачте, вони людей за рабів мають, але ж...

— Гадаєш, щось переміниться?

— Повинно, коли будемо всі як один. Для того й мушу йти, щоб очі людям відкрити.

— Облиш, Їржику, нехай уже навесні. Он у Відні нам пообіцяли якось подумати про панщину...

— Ех, якби-то на це була надія! Ні, тільки самі мусимо собі помогти.

— А як пани дізнаються, що ти не...

— Мене ж сам замковий доктор визнав за божевільного! — Їржик гірко всміхнувся.

— Ой, злапають тебе!

— Я вже раз був у їхніх лабетах, а татко за це саме на шибеницю пішов.

На це старий Уждян уже не мав чим відповісти.

Ішлося вже до зими, коли Їржик залишив свою рідну «Скелю». Лідка плакала в комірчині. Відходячи, він сказав їй:

— Не лякайся, хоч би й що про мене почула.— А Балтазара попросив: — Будьте ласкаві, дядьку, ви тепер усе знаєте, то розраджуйте її. Я ж скоро повернуся. Відпочину в вас та покріплюся трохи.

— Вертайся скоріше, вертайся,— щиро просив господар.— Ото хлопчина! — гомонів він сам до себе у стайні.— Правдива кров Скалаків. Щасти йому, боже!