Розділ «Книга третя Буря»

— Не думай зараз про це, краще я тобі почитаю. Шкода, що я не взяла цимбалів. Заграв би, як тоді, тільки не тієї шаленої, а отієї: «Любов ясна...» — Лідка замовкла, а трохи перегодя спитала тихо: — Їржику, ти співав її тоді, під лісом, як ми зі Ртині йшли?..

— Співав... але нехай іншим разом про це, Лідко. Ти взяла книгу; читала вже, що там на першій сторінці та на палітурах?

— Почала була, та не змогла розібрати того старосвітського письма.

Їржик, узявши книгу, почав читати рукопис на палітурах та першому аркуші дебелого паперу. Записів там було декілька, з різних часів. Прадід починав, дід писав далі, а онук іще не докінчив. То був літопис сім’ї Скалаків, їхня родинна хроніка; згадувались у ній тільки прикрі події.

Їржик читав про те, як переслідували людей за віру «чеських братів», про опоченське повстання, про страшні кари, що впали на бунтівних селян. Лідка таїла дух, завмирала, слухаючи.

— Боже мій,— зітхнула бона.— І ото все за віру?

— Авжеж, за пікартську[42], за «баранячу»,— прикро всміхнувся Їржик.

— А я чувала, та й бабуся казала це, нібито євангелісти зовсім і не християни... — несміливо мовила дівчина.

— Та про нас іще й не такого навигадували, тільки це й чуєш день крізь день.— І він почав розповідати їй про «чеських братів», про свою віру. Перед Лідкою відкрився новий світ.

— Подумай про це,— закінчив Їржик,— і переконайся сама.

Вставши, він зайшов до хижки. Не міг не одвідати цих стін, де його предки ховалися самі й ховали в часи утисків свої святощі — книгу, де й сам він ще малим хлопцем знайшов із своїми рідними схованку. Він стояв у задумі, поки не зачув поруч глибоке зітхання. Біля нього стояла Лідка, смутна, з заплаканими очима. Їржик обняв дівчину.

У дверях з’явився старий Балтазар Уждян і мовчки став на порозі; лице його осяяв промінь радості.

Лідка зашарілась і вирвалася з Їржикових обіймів. Дядечко сказав їй вийти, і вона прожогом вилетіла надвір. Балтазар лишився на самоті з Їржиком.

8. Юродивий. У Відні

Довгенько обидва мовчали. Нарешті Балтазар промовив:

— Якби ти знав, скільки та дівчина наплакалася через тебе...

— Знаю, дядечку, й ніколи того не забуду.

— Тепер я вже тямлю, чого вона так журилася, надто ж тоді, у Ртині, бідолашечка! Ти вже зовсім одужав, Їржику?

— Вже, дядьку Балтазаре. Скоро зможу піти від вас.

— Піти? А навіщо? Хіба тобі в нас не до вподоби?