Розділ «Книга третя Буря»

Настала зима. Дороги позамітало, проте на «Скелю» частенько доходили чутки з околиці:

«Подумайте лишень! Їржик Скалак занедужав після тортур у замку; Уждян забрав його до себе, і він уже був вичуняв там. Уже буцім говорив, як розумний, і робив усе. Старий Салакварда не міг натішитись тим, та нараз Їржик загледів у кутку свої старі цимбали, і наче його що по голові ошелешило: знову збожеволів.— Такий був короткий зміст усіх тих балачок.— Узяв цимбали, почав грати й співати і тепер знову ходить по селах. Але ж у тих цимбалах сам диявол, видно, сидить: тільки глянув на них Їржик — і стратив глузд. Правда, грає він тепер не як божевільний. А в тих цимбалах, певно, чари якісь. Слухаєш — і з місця зрушити не можеш.

— А співає?

— А то як же! Того «Сільського отченаша» від нього скоро всі навчаться, куди не піди, там його й співають. Але ж і пісня, ніде правди діти! До самого серця промовляє.

— О, той Скалак уміє співати! Часом як заведе про пана управителя, про дозорця, про все те кодло з замка, то за живіт хапаєшся.

— Бозна, де воно в нього й береться.

— Видно, сам складає.

— А де б же більше він їх набрав. Але то якийсь дивний дурник!

— Еге ж, дивний... Якби часом не витинав таких коників, то можна б подумати, що нам його бог послав.

— Той дурник більше за нас тямить.

— І добре серце має...

— Що надають йому, знов роздасть майже все, та ще й у роботі помагає. Он у Радехові працював кілька днів одному халупникові задурно. Чоловіка погнали до двору молотити, жінка сама з купою дітей лишилась, хоч плач, так той божевільний поміг їй».

Отаке гомоніли по селах про Їржика. Люди мудріші тільки головою хитали та мовляли, показуючи пальцем на лоба:

— В нього тут не порожньо!

Люта, морозна зима не всіх увільнила від панщини. Халупники та ті господарі, на яких лежала повинність тільки піша або ж менша, ніж три дні на тиждень, мусили й узимку працювати в панських дворах. Молотили од світа до світа, а то ще й при каганцях; і за день тяжкої, виснажливої роботи їм платили сім крейцарів! А як наставала субота, вони ніколи не одержували всієї платні: пан економ звичайно вивертав половину за податок або за позичене збіжжя. Плговський економ навіть і половиною не вдовольнявся, уривав іще більше. Марно просили і плакали люди, цього жорстокого чоловіка нічим не можна було зворушити, він виплачував тільки малу частку тієї кривавиці. Його кляли всюди, де б не згадали.

На «Скелі» знову стало невесело: до Лідки дійшли ті дивні чутки про Їржика. Балтазар тепер мав змогу її розважити, але всього їй не розповів. Те, що перед відходом відкрив йому Їржик про своє «божевілля» й про свої заміри, Уждян вважав таємницею. Лідці він сказав лиш таке:

— Не журися тим, дівчино, він при своєму розумі. Він, може, розумніший за нас, тільки що мусить так робити.

«А чому це мусить?» — питала вона сама себе і часто подовгу думала про це. Розрадою Лідці була книга, котру Їржик доручив їй.

Надійшло різдво. Ясної ночі Лідка вертала з Ванєком із села, од утрені. Мороз був лютий, зірки мигтіли. Старий жовнір і молода дівчина поспішали додому. Біля старих кленів за селом вони спинилися: з-під дерев назустріч їм виступив Їржик. На плечі в нього висіли цимбали. Лідка від несподіванки скрикнула. Скалак радісно стис їй руку.

— Це їй добрий гостинець на свято,— мурмотів Ванєк, швидко ступаючи рипучим снігом. «Гаряча ж кров у тих молодят,— думав" він.— Простояли б отак і цілу ніч. На варті, надійсь, так не вистояли б!..»