Розділ «Книга третя Буря»

Осінь принесла з собою радість. Дні стояли погожі, сонячні, здавалося, що літо не хоче відходити з краю. Тої пори Їржик вернувся до притомності й почав одужувати. Лідка аж заплакала, коли молодий Скалак, очутившись, уперше глянув на неї й усміхнувся. Ані знаку божевілля не було на його виду.

Всі на «Скелі» раділи, що він подолав тяжку хворобу, а найдужче Лідушка та Балтазар, котрий, пам’ятаючи дану небіжчикові Мікулашу обіцянку, вважав себе названим батьком осиротілого юнака. Їржик говорив тільки при ньому та при своїй вірній Лідушці. Обоє вони слухали в тривожній напрузі, чекаючи зі страхом недоладних слів; одначе він говорив спокійно й розумно.

Одного дня Їржик спитав:

— А де книга?

— Яка книга, Їржику?

— Біблія.

Дівчина злякалася, та зразу ж отямилась: напевне, це він про ту книгу, що її читав його батько тоді, під час грози, як вона заблукала до Материнці. Лідка нічого про неї не знала.

— Мабуть, у Материнці...

Їржик занепокоївся.

— Певно, я її поклав на столі, тоді, як мене скрутило. Може, хто зайшов туди та...

— Не бійся, Їржику, як я прийшла, книги там не було. Ти, мабуть, сховав її.

— Може, й так, але якби...— Їржик розповів, де схована книга, і другого дня Лідка принесла її. Їржик радісно усміхнувся і палко подякував дівчині.

Які то були гарні хвилини, коли Лідка погожого дня по обіді сідала біля ліжка й читала що-небудь із старої братської біблії, яка лежала перед нею на столику. Їржик не зводив очей із Лідущиного обличчя, аж почервонілого від ретельності. Балтазар, коли мав час, теж слухав, потай дивуючи з Лідки та хвалячи її. Часом Їржик задивлявся на синяве пасмо гір на обрії та на білі хмари, що пливли над ними; все те видно було в малому віконці, перед яким вітрець легесенько колихав малинові кущі. Замислившись отак, він ледве чув приємний Лідущин голос.

Балтазарові дуже хотілося спитати хлопця про недавнє минуле, про його божевілля. Але, бачачи, що Їржик іще не зовсім одужав, старий мовчав.

Їржик уже вставав із ліжка й потроху ходив. Якось у неділю по обіді Лідка вперше вивела його з хати, й він зразу попрямував до вільшника. Дівчина відраджувала його — мовляв, йому важко буде зійти з кручі.

— Дарма... Мені дуже хочеться там побувати.

Скоро вони вже стояли на лужку перед старою хатиною. Хижка вже зовсім занепадала: одну віконницю одірвало вітром, і вона висіла, мов зламане крило. Стежка й кам’яні сходини заросли травою. Вільхи ще й досі буйно зеленіли, тільки на клені листя пожовкло. Їржик сів на сходину. Обоє мовчали; глянувши за хвилинку на Їржика, Лідка побачила, що очі в нього повні сліз.

— Я так давно не бачив цієї містинки, а тоді ще згадав про своїх, про тебе... Це ж тобі я маю дякувати, що сиджу зараз отут.— Їржик пригорнув її голову до своїх грудей.— Як дивно ми тут спіткалися, розлучились і знову зустрілися... Аби ж то не треба було ще раз розлучатись!

— А що, треба? — сумно спитала Лідка.

— На час принаймні...