Розділ «Книга третя Буря»

Він не суперечив; підвівся й вийшов поруч із нею.

Вони пішли лісовою стежкою вниз, зовсім повільно, часто спиняючись: неміч перемагала Їржика. Лідка мусила його підтримувати. Довга, тяжка була їхня дорога. На узліссі Їржик зовсім упав і почав мурмотіти щось недоладне, химерне. Перелякана Лідка в розпачі розглядалася довкола, щоб покликати когось на поміч, та не побачила ні душі. Недалечко виднілось село; мотнутися б туди, але ж він тим часом може бозна-де забігти. Дівчина почала лагідно умовляти Їржика, але він не чув її, марив про все страшне, так що Лідку аж морозом проймало.

— Та я ж не божевільний, не тікай, стривай! — кричав, потім знову заводив про шибеницю, замок та панів.

На дорозі під лісом показався якийсь чоловік із візочком. Лідка стала на весь голос кликати його. Він озирнувся й зупинивсь не одразу. Дівчина помахала йому рукою. Надійшовши, він злякано втупив очі в слабого.

— Боже мій! Скалак! Що з ним таке?

— Тяжко занедужав. Поможіть його до села доправити.

— Ти його там хочеш покинути?

— Та звідтам, може, хтось возом одвезе до нас на «Скелю». А ви його знаєте? Будьте ласкаві, поможіть, як же його тут покинути самого...

— Ще б пак не знати! Колись нас рятував, а тепер і сам, сердешний...— Чоловік поклав уже затихлого Їржика на візочок.

Їржик раз у раз починав борсатись, і вони мусили зупинятися. Насилу довезли його до села.

Молодий чоловік, котрий надійшов у таку слушну хвилину, був Єнік з Мартинівського хутора. Тоді, коли його силою відлучили від нещасної родини, він одбув сувору покуту в дворі, а потім був приставлений до тяжкої роботи. Нарешті, досягши повноліття, парубок здихався гіркого рабства і просто з двору поспішив на Мартинівський хутір, де був притьмом потрібен. Того року він мав уже взяти шлюб із Франтіною, але її мати, що весь час нездужала, померла, не знісши нужди та турботи. Тепер Єнік ішов по труну до найближчого села, де був тесля. Тою дорогою він і зустрівся з Лідкою та Їржиком, про котрого так часто чув у себе вдома.

В селі Їржика злякалися, подумавши, що це в нього буйне божевілля. Та нарешті один господар, Уждянів знайомий, запріг коней, намостив на віз соломи й повіз слабого на «Скелю». Лідка сіла біля Їржика. Бабуся з Ванєком вельми здивувалися, коли дівчина повернулась таким робом додому.

Їржика занесли до комірчини, де колись, того злощасного вечора, лежала його недужа тітка. Його хвороба тяжчала, він так і не вернувся до притомності. Стара Бартоньова невтомно клопоталася, носила та варила ліки, які тільки знала, а внучка її сливе не відходила від ліжка слабого.

— Ти бач,— казала стара Ванєкові,— диво дивне, як та дівчина дбає про нього. Мабуть, і мене б так не доглядала.

— Еге, як полюбиш кого, то душу з себе виймеш для нього.

— Та що з того, коли й одужає, однаково ж не при умі...— зітхнула старенька.

Одної місячної ночі Лідка сиділа в коморі біля Їржика. Від утоми голова їй упала на груди; дівчина задрімала. Нараз у вікні з’явилось чиєсь обличчя, потім почувся тихенький стукіт.

— Лідко, ти спиш? Лідушко!

Дівчина стрепенулась, стиха зойкнула, здивована, й кинулась надвір. Старий Садакварда повернувся.

6. Нагорода ходакам