Розділ «Книга друга Скалаки»

— Хай тобі бог віддасть,— гаряче подякувала вона.

— Нема за що.

— Скажи хоч, як тебе звуть...

— Я не маю ймення,— відповів невідомий. А побачивши, як посмутніло Лідущине обличчя, додав: — Клич мене Їржиком.

Раптом, мовби згадавши, вона стурбовано запитала:

— А що як тебе пани спіймають?

Їржик злегка всміхнувся й відрізав:

— Іди вже, йди, не бійся нічого. Йди, не гайся. Щасти тобі! — І, стиснувши їй руку, зник у гущавині.

Лідушка пішла. Пройшовши трохи, вона ще зупинилася й озирнулась, та Їржика вже не було видно. Дівчина рушила далі. За хвилину їй здалося, ніби в кущах щось, шелестить; вона злякано оглянулась, але не побачила нічого. Незабаром вона дійшла до криниці, над якою височіла темна смерека. На її замшілому стовбурі висів грубо намальований образок діви Марії. Лідушка пустилася стежечкою вниз.

Коли вона зникла з очей, Їржик обернувся й побіг лісом назад. Опинившись над шляхом, він прислухався й почув у далині галас, стривожені вигуки й звуки сурми. Хлопець засміявся й чкурнув, як заєць, до ліска по той бік дороги. Там він присів під старою сосною, а коли вибіг на поле під лісом, у руці його вже не було закривавленої цурки.

Вдова біля воза, запряженого худою шкапиною, чекала нетерпляче.

— Я вже думала, ти не вернешся...

— Та я, напившись, побачив панів на вловах і задивився на них.

Узявши віжки, Їржик почав помалу зводити коня вниз. Удова йшла за ний, радіючи, що звезе хліб додому ще за сухої погоди.

5. Буря

Ще не з’їхали Їржик з удовою на дорогу, як на горі біля лісу почувся якийсь галас. На узліссі майнули один за одним два верхівці, за ними пробігло кілька піших, слуг і селян, котрі начебто щось пильно шукали.

— Стійте! Почекайте! — почули Їржик з удовою чийсь надсадний крик. Через поле мчав до них верховий із князевого почту. — Ви тут не бачили, допіру ніхто не вибігав із лісу?

Вдова з переляку не могла й на слово здобутися перед «паном».

— Ні, паночку,— відповів йому Їржик.

— А давно ви на полі?