Розділ «Книга друга Скалаки»

Була то панна фон Штреревіц, компаньйонка графині Катерини Франкенберг. Графиня приїхала погостювати в батьківському домі — Находському замку, що його разом з усіма землями успадкував по їхньому батькові Лаврентії Пікколоміні її брат Ян-Помпеюс, батько князя Йосифа-Парілле, котрий саме, вийшовши з намету, сів на коня й рушив до верхівця, що стояв серед лугу. Той вершник, князів камердинер, побачивши свого пана, під’їхав ближче й скинув шанобливо капелюха. Щойно, заздрівши, як пан виходить із намету, він глузливо осміхнувся, але тепер на його обличчі був вираз запобігливий, а проте не зляканий, хоч молодий князь дивився на нього сердито.

Панна фон Штреревіц бачила, як обидва верхівці чвалом помчали через луг. Поминувши намет і самотнього дуба віддалік за ним, вони сховалися в лісі. Під дубом молодий Пікколоміні, проїжджаючи, побачив замкового лікаря. Той лежав у холодочку біля збитого з грубих дощок столика, на якому стояло кілька пляшок. Лікар спав, відпочиваючи по «трудах», а недалечко в кущах хропів його слуга. Князь усміхнувся, загледівши маленьку фігурку лікаря, вбрану в чорний оксамитовий сурдут. Його велике черево, обтягнуте довгою, аж до гладких стегон, квітчастою камізелькою, здіймалося угору, мов невеличкий пагорбок. На грудях, на білому жабо сорочки, лежали окуляри в чорній роговій оправі, що звалилися з бурякового носа, біля правої руки блищав у траві скляний келишок. Товсті пальці лівої стискали срібну табакерку. Капелюх чорнів далеченько від голови, вкритої пишною перукою.

Князь, де тільки дозволяла дорога, гнав коня чвалом. Обік нього скакав камердинер. Галас облави до них уже не долітав, і вони пустилися навпростець. Темний ліс порідшав, за деревами показався вируб, порослий молодняком.

Камердинер махнув рукою направо; туди й звернув молодий Пікколоміні, а слуга поїхав нижче, другою стороною трикутного вирубу. Князь, їдучи в холодку під старим лісом, зрештою вибрався до в’їждженого селянськими возами путівця. За дорогою чорніла вузенька смужка лісу. Молодий Пікколоміні спинив коня й уважно подивився в обидва боки.

Довкола стояла мертва тиша. В гарячому повітрі мигтіли тисячі мушок. Князів кінь марно кивав головою, марно обганявся від них хвостом; вершникові нелегко було втримати на місці гарячого огиря. Було душно, парко. Мертву тишу порушив зненацька протяглий глухуватий звук мисливської сурми.

Вузькою курною дорогою поспішала кудись Лідушка. Її босі ноги запорошилися. На дівчині була зелена спідниця, не дуже довга, і чорна шнурівка. Білу хустку вона перекинула через руку, голова була запнута під бороду хустиною, що затінювала їй лице. Коли князь, виїхавши з лісу, спинився перед нею, вона прикипіла до місця, мов сарна, заскочена мисливцем. Він заговорив до неї чужою, незрозумілою мовою. На обличчі її відбилися збентеження й страх; хоч би вона й зрозуміла його, то не спромоглася б відповісти зразу. Верхівець силкувався щось розтлумачити їй: показав рукою на ліс, вимовив назву села, вплівши в своє запитання й кілька чеських слів. Дівчина зрештою зрозуміла: пан питає, чи втрапить лісом до села П. Вона показала йому, куди їхати. Пан став просити, щоб завела його в ліс. Після недовгого вагання дівчина повернулась і пішла до лісу. Вершник поволі їхав за нею.

Вони вже вступили в прохолодний лісовий затінок. Лідушка спинилась; хустка зсунулася їй з голови на плечі. Князь побачив зарум’яніле свіже личко гарненького шістнадцятилітнього дівчати, стрункого та гнучкого, як молода берізка. Він став не пускати її, просити, щоб провела й далі; а коли вона показала йому назад на дорогу — мовляв, їй іще самій далеко йти, — ласкаво всміхаючись, запропонував узяти її до себе на коня. Дівчину раптом обняли страх і тривога; очі незнайомого верхівця якось дивно блищали, обличчя вже не мало такого спокійного виразу, як перше. Блискавкою сяйнув у неї в голові спомин про нещасну дочку Скалаків. Лідушка й сама не знала, чому згадала її саме в цю мить. Вона хотіла була обернутись і шмигнути в гущавину, врятуватись утечею, як олениця, але рука молодого пана вже обхопила її плечі, тягнучи до себе. Лідушка зойкнула й запручалась.

Та слабеньке дівча не могло довго опиратися хтивому князеві; жага додавала сили його рукам. Лідущині ноги одірвалися од землі, вона була вже в обіймах Пікколоміні. Біла хустина лебединим крилом злетіла з пліч на зелений мох. Та в цю хвилину з-за кущів майнула чиясь міцна засмагла рука, що стискала цурку для в’язання снопів; вістря цурки, мов увігнане молотком, вгородилося в кінський круп. Бідолашний кінь болісно заіржав, хвицнув задом і помчав шаленим чвалом. Гілля лопотіло, тріщало, вершник припав до конячої шиї, вчепився в гриву, капелюх із нього злетів у кущі.

Охоплена млостю, Лідушка впала на білу хустку; отямившись, вона побачила того самого юнака, що у вільшнику співав та грав їй, а потім украв цимбали. Він був уже без куртки, тільки в штанях та сорочці, а в руках тримав цурку, червону від крові породистого огиря. Лідка зашарілась, як вишня, і стала квапливо оправляти на собі вбрання та розпатлане волосся.

Юнак невесело дивився на дівчину своїми чорними очима.

— У тебе он кров тече! — зойкнула Лідушка, побачивши червону пляму на його руці.

— Та це тільки панського коня кров. А шкода,— юнак прикро всміхнувся. Потім спитав: — Він знає тебе?

— Навряд... Звідки б він мене знав?

— А ти його знаєш?

— Теж ні, — тихо відповіла дівчина. В цю хвилину звичайна одвага залишила її.

— Це був наш милостивий пан, молодий князь,— Юнак засміявся. Лідушка тривожно глянула на нього.

— Куди ти йдеш? — спитав він знову.

— Та на Туров, але тепер, мабуть, краще вернутись додому.

— Ні, йди далі, скоріше. Облава на тому кінці, назад тобі не можна. Іди отак прямо й прямо, а як дійдеш до криниці, звернеш стежкою вниз. Далі вже й сама втрапиш.

Дівчина боялася йти далі, але слова незнайомого юнака підбадьорили її. Вона послухалась, бо вірила йому.