Розділ «Книга друга Скалаки»

— Я з самого ранку, а матінка по обіді прийшла.

— Так ви не постерегли нікого, ніякий непевний чоловік не вештався по лісі, не виходив з нього?

— Ні, паночку.

— А звідки ви?

— З Мартинівського хутора, ласкавий пане.

Верховий, щось буркнувши, повернув коня й помчав назад до лісу. Їржик, випроставши спину, осміхнувся з погордою, потім сіпнув за віжки, й віз покотив далі.

— Що воно таке скоїлося? — дивувалась жінка.

— А грець його знає. Пани ж за ніщо до людей присікуються.

День хилився до вечора. Було парко, на заході здіймалася з-за обрію чорна хмара.

— На ніч буде гроза,— мовила жінка.— Хвала богові, що так завчасу звеземося.

Віз із вівсом уже стояв у стодолі, господиня кришила в молоко хліб. Та нараз вона поклала ножа й побігла до вікна: її покликав малий син, що стояв там поруч Їржика. Той прикипів поглядом до видолинка під березовим гайком. Жінка теж побачила диво дивне.

Глибоко вибитою дорогою попід березняком сунули два мисливські повози; перед ними й за ними йшли або їхали верхи панські ловчі. На передньому возі їхали три дами; серед них панна фон Штреревіц, що знову заслабла. На задньому сидів молодий князь Йосиф-Парілле Пікколоміні з перев’язаною головою і рукою, а навпроти нього гладкий замковий лікар. За возом вели пораненого білого коня. Здіймався, рвачкий вітер і роздимав плащі вершників та кінські хвости.

Глибокий жолоб дороги звертав управо, й похід сховався за поворотом. Ще трохи виднілися над високим узбіччям голови кількох вершників, потім зникли й вони.

Їржик усе стояв біля вікна, замислено дивлячись надвір; господині довелось аж двічі кликати його до столу. Надворі засвистів вітер і наліг на хату, мов хотів повалити її. Дерева гнулися. Вдарив перший грім.

Щойно повечеряли, як знялася страшна буря. В хаті разом стемніло. З недалекого села вітер доносив жалібне калатання дзвонів, що проганяли грозу. Темряву розтинали сліпучі блискавки, у вікна репіжив дощ; за хвилину почувся рев каламутної води, що потоками збігала по косогорах.

— Господи, це ж і панів застало в дорозі,— загомоніла до свекра господиня.— Ну, Франтіна у дворі перебуде... З нами бог! Отче наш, що на небесах...— молилася вона, засвічуючи грімницю[19].

Їржик побачив крізь стіну дощу двох верхівців, що мчали від лісу. Тільки-но вони зникли в присмерку, як ізнову показалося кілька чоловіків. Вони бігли дорогою попід березняком до близького села, понатягавши від дощу куртки на голови, мов переряджені колядники.

Їржик знав, що то люди, послані ловити зухвальця, котрий напав на молодого князя. Вимучені, змоклі, вони верталися ні з чим.

Камердинер знайшов свого пана під деревом непритомного, пошарпаного. Слуга підняв його, щоб покласти на свого гнідого. Тут надбігли гуртом мисливці; вони побачили на галявині князевого білого огиря, що біг без вершника. Наполоханого коня впіймали біля намету. Панна фон Штреревіц, зачувши галас, забула про свою недугу й вибігла надвір. Побачивши закривавленого білого скакуна, вона вереснула й поточилась до ліжка. Незабаром принесли й князя. Хоч доктор, розбурканий із солодкого сну, встановив, що поранення не серйозне, та влови вже було зіпсовано. Всі почали збиратися назад до замка, лиш двоє ловчих, сівши на коней, повели нагоничів шукати зловмисника. Та надаремно: той уже сидів безпечно на Мартинівському хуторі й у задумі дивився в вікно, в темну ніч.

— Що тобі таке? — спитала його господиня.