Розділ «Книга друга Скалаки»

— Із Ж.

— Із Ж.? — Батько з сином перезирнулися.— А як же ти сюди заблукала?

— Я йшла на Туров по зілля для бабусі; вийшла по обіді з дому, та загаялася в Б-ському лісі...— Дівчина затнулася.— А тоді мене під горою, де криниця, застала гроза, впала темрява, я йшла і йшла, аж поки у вас світло загледіла.

— А бачила в Б-ському лісі панські влови? Казали, ніби там хтось хотів князя забити. Це правда? — спитав Мікулаш.

— Та ні, він його не хотів забити. Він тільки,— рішуче додала Лідушка,— на поміч прибіг.— І замовкла.

— Хто це «він»? Кому на поміч? — квапливо спитав Мікулаш.

Лідушка почервоніла. Хоч-не-хоч довелося їй розповісти все; однак дівчині раз у раз замикало уста. Мікулашеві очі загорілися гнівним вогнем, він зціпив кулаки.

— Бідолашечка,— пожалів її старий Скалак.— Мікулашу, де ж вечеря? — І подав дівчині кухоль молока та окраєць хліба.

Поки вона їла, дід ізняв із Жердки спідницю, хустку й полотняну сорочку.

— Сердешна Марія...— зітхнув він у задумі. Потім, показавши на одіж, мовив: — Оце тобі, дівчино, перевдягтись, а твоє до ранку висохне,— і разом з сином вийшов у сіни.

Перевдягаючись, дівчина чула, як вони там про щось тихенько говорять. Вона огляділась по хаті. Стіни голі, небілені, ніде ніякої окраси.

Коли вона вже перевдяглася, дідусь із Мікулашем вернулись.

— Ти, певно, стомилася. Ну, йди спати й не бійся нічого. Порозвішуй свою одежину гарненько — так, так,— а тепер ходи зі мною. Узявши скіпку, дідусь вийшов у сіни.

Лідушка сказала Мікулашеві добраніч, але той не відповів; він сидів за столом, підперши голову дужими руками. В сінях старий Скалак показав на драбину.

— Лізь на горище. Пройдеш трошки, там є сіно, в нього ляжеш. Більш у нас ніде тебе покласти.

— Бог вам віддасть. Добраніч!

Іншого разу, побачивши себе такою, Лідушка не вдержалась би від сміху: все на ній висіло, як на опудалі, спідниця була задовга.

Лагідний дідусь пішов, і її огорнула пітьма. Помацки ступивши кілька кроків, Лідка почула під ногами м’якеньке сіно і вляглася на цій пухкій, запашній постелі. Вона почала читати «Отче наш» перед сном, та уста її ворушились, а думки витали далеко. Чого лишень не сталося з нею за день! Її послали по зілля, що було тільки в якоїсь бабусі, котра жила під Туровом. Пригода в лісі, влови, князь, Їржі — все це мигтіло в неї в голові; потім вона згадала свою жахливу дорогу лісом, як після довгого страшного блукання побачила світло з самотньої хижки, схованої в приярку. Знизу з пітьми чулося ревіння води. Лідушка обережно пробиралася до світла, дерлася крізь хащі, поки не опинилась під малесецьким віконцем. Крізь шибку вгледіла лагідне обличчя діда: Мікулаша, що сидів спиною до вікна, вона не могла побачити в лице. Потім у хаті почула ім’я «Їржик» і здогадалася, хто був її оборонець. Упевнилася, що він зі Скалаків. Тоді почула й ім’я «Марія», яке знала з оповідань дядечка Балтазара.

Ну звісно, вона потрапила до Скалаків, це на ній Маріїне убрання. А де ж сама Марія? Мабуть, померла. А той малий хлопчисько, Їржик,— це він сьогодні оборонив її. «Я не маю ймення»,— сказав він їй у лісі. Авжеж, хіба він смів його відкрити? І де його застала гроза?.. І чи ловили його?..

7. Туров