Розділ «Книга друга Скалаки»

— Кусень хліба, мабуть, знайдеться. Та покладіть де-небудь оці цимбали.

— Дай тобі, боже, здоров’я! — щиро дякували обидві. Дочка вже веселіша пішла на панщину.

З-за обрію показалося сонце.

— То не гаймося, тітонько, дайте мені шмат хліба, коли маєте, та й підемо.

Жінка метнулася до хати, за нею ввійшов і невідомий із вільшника. Поклавши цимбали в кутку на полиці, він підійшов до постелі, де лежав слабий дід. Хазяйка коротенько розповіла все свекрові. Старий тихим голосом подякував юнакові.

— Звідки ти? — спитав він.

— З Батньовиць.

Хлопчик, що спав біля діда, прокинувся, протер свої чорні, як дві тернини, очі й здивовано втупив їх у незнайомого гостя. Господиня тим часом принесла хліба й молока, і юнак з великою охотою взявся до їжі. А наївшись, попросив косу.

— Хай вас бог покріпить,— сказав він старому.

Той, зітхнувши, відказав:

— Та аби дав господь...

— А ти, малий, слухайся дідуся; мама до обід вернеться.

Потім, узявши косу, пішов за господинею в поле.

— Година добра, до обіду можна й скосити.

— А по обіді зв’язати,— докинув юнак, бадьоро ступаючи стежкою, що вела на вдовине поле, котре лежало на косогорі біля великого лісу.

4. У лісі

Того ж дня пополудні в лісі над удовиним полем залунали постріли з рушниць, веселий перегук голосів, собачий гавкіт та звуки мисливських рогів. Пани виїхали на влови; старий ліс було розбуджено з довгої задуми.

Залопотіли кущі на зеленій від моху лісовій землі, посиланій сухою глицею, загойдалися верхівки молодих дерев, і на просіку виїхав вершник на гнідому коні. Спинившись, він приклав до уст ловецьку сурму, надув щоки, й темним лісом полетів різкий звук. А верхівець, смикнувши за повід, уже щез між деревами. Незабаром почулися голоси, тупіт, і на просіку вийшла юрма селян, Яких вів один із ловчих находського князя.

Ці люди, здебільшого виснажені, бідно вбрані, були озброєні киями та ломаками. Високий, маслакуватий ловчий із червоним обличчям і шиєю, на якій виразно виділялося жовте, мов солома, волосся, грубим голосом віддавав нагоничам короткі накази. Хлопи, виконуючи їх, розтяглися довгим ланцюгом. Ловчий, почувши сигнал розставлених навпроти мисливців, пронизливо свиснув, і селяни, як їм було звелено, повільно рушили вперед. Скоро вони з ловчим сховалися в гущавині, але на просіці ще довго чути було стукіт дрючків об дерева, вигуки та тюкання. То наганяли дичину князеві та його гостям.

Щойно зникли за кущами нагоничі з ловчим, як на просіку виїхав іще один вершник. Під ним був породистий білий красень огир у коштовній збруї. Верхівець — молодик шляхетного вигляду — мав на собі невеликий трикутний капелюх, з-під котрого біліла модна перука з косою, темної барви каптан, підперезаний гарним поясом, на якому висів дорогий мисливський ніж, а на ногах — вузькі лосини й високі чорні чоботи зі срібними острогами. Спинивши коня на вирубі, він повернув голову в той бік, звідки долітав знятий нагоничами галас, прислухався, тоді дав остроги своєму білому, поїхав вузенькою лісовою стежечкою вниз, у протилежний бік. Кілька разів він зупинявся, прислухаючись, а на галявинах гнав коня ристю, поки не виїхав на узлісся.