Розділ «Книга друга Скалаки»

— Лідушко! Лідко! — почулося згори.

Дівчина стрепенулася, впізнавши дядечків голос.

Золоті пасма світла погасли, вільшник почав огортатися присмерком. У спустілій хижці стемніло. А нагорі, на «Скелі», гриміла крута лайка; старий господар по-драгунському чистив невідомого злодія.

3. Бідаки

Десь за годину ходу від Ж., поблизу розкиданого на узгір’ї села Б., стояв самотній хуторець. Хата й стодола були вже старі, дерев’яні: недалечко за хатою, на схилі невеликої травистої балочки, по дну якої проходив глибокий жолоб виїждженої дороги, зеленів березовий гайок.

Уранці в понеділок після тієї неділі, коли незнайомий юнак заніс Лідущині цимбали, в убогій світлиці на тому хуторі чулося жіноче голосіння. Світало, і в низенькій хаті поволі танув нічний присмерк. На грубо збитих стільцях лежала одіж, постелі були ще не позастилані. Жили тут люди такі бідні, що не мали навіть запони біля ліжка, звичайної в ті часи й у сільських хатах. У темному кутку біля печі видно було над старосвітнім ліжком чотири стовпчики з дерев’яним дашком, але з нього не звисала квітчаста завіска. На дашку лежала купа старого одягу й стояли високі чоботи.

На широкій постелі під стіною спав маленький, років чотирьох, хлопчик у замизканій сорочечці з цупкого полотна. Запечені щічки дитини червоніли, як яблучка, товстенька гола ніжка висунулася з-під синьої ковдри. Біля хлопчика лежав старий дід зі схудлим обличчям і глибоко запалими, тьмяними очима. На зморшкувате чоло його спадало ріденьке сиве волосся. Кощава, висхла рука, на якій можна було перелічити сині жили, біліла коло дитячої ніжки. Дід важко дихав і раз по раз судорожно кашляв на всю хату.

Обіч ліжка на мальованій скрині сиділа жінка в старій сукні; напіврозплетені коси звисали їй за спину. Жінці було років за сорок: вона скрушно дивилася змученими очима на нещасного стражденного діда.

— Не легше вам, таточку? Встати не здужаєте? — спитала вона, з тривогою вдивляючись у дідове обличчя. Той ворухнув устами, але невтримний кашель перебив йому мову, і він тільки головою покрутив.

Жінка похилила голову на груди й зашепотіла, згорнувши руки на колінах:

— Боже, боже! Що ж із нами буде?

Трохи перегодя старий спитав тихо, з зусиллям:

— Франтіна ще спить?

— Пішла по траву; мабуть, уже принесла.

— А хто піде на панщину?

— Не знаю... Овес нам викосити нікому, вже й так перестояв, далі нікуди. А Франтіна мусить до фільварку, вже сам оконом учора лаявся; а я сама що вдію? — Помовчавши хвилину, жінка додала: — Тату, я більше не можу. Мабуть, краще це господарство зовсім...— І не змогла договорити.

Старий ворухнувся й важко зітхнув.

— Таж ні одна наймичка не мучиться так, як я. О боже, нащо ти забрав мого Антоніна?..

Сердешній господині справді було чого нарікати. Нещодавно в неї помер чоловік; був здоровий, як дуб, та звалився од наглої недуги й за два дні вже лежав на столі. Лишилась вона сама; єдиною її підпорою була вісімнадцятирічна дочка Франтіна, малий син іще нічим не міг допомогти їй. Старий свекор, що вже був передав господарство синові й пішов на спочинок, тепер знову взявся господарювати, заступивши по своїй змозі небіжчика сина. Та сила його була вже вичерпана, й скоро він з надсади сам занедужав.

Сталося це якраз серед жнив. Небагатий урожай з їхнього клаптика поля мав би вже лежати в стодолі на поживу бідній сім’ї до майбутньої весни. Та на це не було ні грошей, ні робочих рук, а як приспів час, із замка загадали виходити на панщину, бо ж на господарстві бідної вдови тяжіла повинність. — три дні на тиждень давати до фільварку одного пішого робітника. Пан управитель звів докупи панщину за два тижні, і тепер матері або дочці треба було на цілих шість днів кинути своє та збирати збіжжя на панському полі.