Розділ «Книга друга Скалаки»

— Ні, я з садиби, що на горі! — Дівчина мимоволі вимовила ці слова уривисто, ніби згорда.

Незнайомий хлопець якось чудно осміхнувся, показавши білі, як сніг, міцні зуби.

— Знаю, зі «Скелі»,— сказав він.

— А звідки ти знаєш про «Скелю»?

— Цимбали ж звідти.

— Хто тобі сказав?

— Я сам їх там бачив, на стіні висіли,— відповів незнайомий, нахмуривши чоло.

— Чого ж я тебе там не бачила? А граєш і співаєш ти гарно... Заграй і заспівай мені що-небудь!

Юнак глянув на неї, як допіру, і Лідушка знову опустила очі; а підвівши їх, побачила, що він кладе цимбали на коліна, так само чудно осміхаючись, і бере палички.

Як затанцювали вони по струнах! Цимбали гули, вищали, реготали, весела, хвацька мелодія розлягалася довкола, мовби хотіла втягти все в радісний, буйний танок. Струни то гриміли, то щебетали, звуки зливалися в невтримному вихорі, аж нарешті хвацький рейдовак[18] урвався на високій ноті.

Музика, склавши руки на цимбалах, озирнувся на Лідушку; на його уста знову набігла та чудна усмішка, та зразу й зникла.

На вродливому обличчі дівчини ніяк не відбилася весела, буйна музика; в її душі й досі бриніла та зворушлива побожна пісня. Вона дивилася на чудного цимбаліста поважно, майже суворо.

— Вподобалося? — спитав він.

— Навіщо ти заграв такої? Адже ж допіру...— Лідушка не доказала. Вона відчувала, що юнак навмисне ушкварив такої хвацької, аби її подражнити. Дівчині не хотілося більше просити його, тому вона й замовкла. Незнайомий хлопець усе ще дивився на неї; але в його погляді вже не було такої глузливості, як перше. Повільно одвернувшись, він знову взявся за палички.

Струни глухо зарокотіли. Здавалося, це вже не ті цимбали, не той музика; в чистому повітрі зеленої галявини стиха залунав приємний чоловічий голос:

Любов ясна і ревна

В душі моїй,

Твердине наша певна,

Ти, боже мій!

Доспівавши пісню, незнайомий юнак провів рукою по чолу і встав. Обличчя його було серйозне, аж смутне.