Розділ «Книга друга Скалаки»

— Князя забито! Князь неживий! — побігло з уст в уста. Найбільша тиснява була біля каплиці, там наче вирувало розбурхане озеро.

Їржик, який спершу щосили пропихався вперед, зачувши ці слова, сполотнів. В голові у нього блискавкою сяйнули батькові слова, перед очима зринуло на мить його бліде обличчя з дивними, смутними очима.

— Пропустіть мене! — скрикнув він і став продиратись до каплиці, ліктями розпихаючи людей. Під дверима каплиці збилися купкою двораки та ловчі: посеред них виднілася висока постать у селянському вбранні. Там же стояв і вже знайомий нам камердинер молодого князя. Їржик, поглянувши туди, остовпів: то в’язали його батька! Віддалік панство обступило князя, котрого оглядав доктор Сілезіус. Дами вже виходили з каплиці, куди втекли були з переляку. На князеві не було навіть подряпини.

Камердинер, підійшовши до управителя, простяг йому довгого ножа.

— Осьде зброя того лайдака!

Мікулаш Скалак, не зважаючи на удари, що сипалися на нього, обернувся в той бік, звідки почув розпачливий вигук; але його сіпонули й потягли геть, б’ючи, штовхаючи та узиваючи всякими словами. Провівши через два двори, його затягли до третього, де була в’язниця для непокірних хлопів.

Як допіру слова: «Князя забито!» — так тепер розлетілось по натовпу ймення: «Скалак!» Почули його й Балтазар Уждян із Лідушкою.

— Мати божа! — глухо скрикнув драгун. — Лідко, йди звідси, почекаєш мене за брамою, а я тут подивлюся.— Він подався за людьми, але Лідка пішла не до брами, а слідом за ним. Сльози душили її.

— Скалак! Скалак! — гули навкруги.— Хотів князя забити! — Вже його схоплено!

Лідка згадала Їржикові слова. «Він, напевне він!» — думала вона.

Князь і більшість гостей повернулися в покої: ясновельможному треба було спочити. В каплиці, однак, лунала урочиста музика, священик із численним причтом правив месу і гучним голосом співав: «Те deum laudamus!»[34] — складаючи подяку за чудесне врятування вельможного пана.

Мікулаш Скалак, котрий усю дорогу до в’язниці мовчки терпів знущання панських посіпак, біля дверей, обернувшись до цікавого люду, що натовпився аж сюди, вигукнув на весь голос:

— Я вас визволити хтів!

Вид його був блідий, волосся розпатлане, одежа розхристана, пошарпана, на чолі червоніла кров.

Скам’янілі люди втупили повні подиву очі в змордованого чоловіка, схожого скорше на мученика, ніж на жорстокого вбивцю. Потім побачили, як до нього протискається молодий хлопчина, як він поривається доторкнутись до руки, що здійнялась на князя. Скалак нахилився був до хлопця, але його вже потягли далі. В чорному отворі дверей ще раз мигнуло бліде закривавлене обличчя, й двері зачинилися.

Їржик, упавши на коліна, заціпеніло дивився на окуті залізом дошки, що відгородили його від батька.

Хтось доторкнувся до юнакового плеча, та він не оглянувся.

— Їржику! — почувся ззаду тихий голос. Уждян підвів його. Поруч стояла, плачучи, Лідушка.

Балтазар вивів його за браму, на дорогу, де вранці збиралася процесія. При дорозі був гайочок; туди й завів юнака старий драгун. Їржик повалився на мох, закривши руками обличчя. Уждян понурий стояв над ним. Лідушка повними сліз очима дивилася на свого милого.

Балтазар став умовляти Їржика йти до них, на «Скелю», та той ніби не чув. Несподівано він зірвався на рівні ноги й погрозив кулаком у той бік, де виднілася стара замкова вежа. Лице юнака було бліде, але очі палали страшним вогнем; і незчувся Балтазар, як він рвонувся бігти й зник з очей. Марно старий біг за ним, марно гукав хлопця. Похмурий, зажурений, рушив він додому... За ним ішла смутна Лідушка.